Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Повертаю замок і двері з тихим скрипом відчиняються. На порозі стоїть Марк із величезним букетом квітів у руках. Я зітхаю, трохи стомлено, трохи роздратовано. Думка про його сьогоднішню витівку тягне важким осадом, і перш ніж він встигає відкрити рота, я просто закриваю перед ним двері. Ну чи майже закриваю, бо його рука спритно зупиняє їх, не даючи мені закінчити задуманий жест.

— Елайно, почекай, — тихо, але наполегливо каже він, тримаючи двері. В очах його мелькає розпач, і я зупиняюся, просто дивлячись на нього. Наступної миті він починає вибачатися, зриваючись на шепіт: — Вибач за сьогоднішнє. За все, що наговорив... Я був на емоціях. Мені було важко змиритися з думкою, що ти... ти була з Блейком.

Він ніби спотикається об кожне слово, і я відчуваю, як щось усередині пом'якшується. Все-таки він мені не чужа людина. Повільно киваю, дозволяючи йому пройти всередину будинку.

Марк починає рухатися, але я перехоплюю його погляд і насторожено зауважую:

- А ось це, - киваю на букет, - явно зайве. — Слова мене саму колють, як голки, нагадуючи мені його недавні докори.

На секунду на обличчі Марка з'являється щось схоже на досаду, але він не відповідає, тільки трохи киває і заходить усередину. Я веду його у вітальню, не давши шансу сказати щось ще. Він йде слідом, з тими ж квітами в руках, і вже майже біля дивана, ніби виправдовуючись, вимовляє:

— Це просто… просто букет. Нічого більше. Мені хотілося зробити тобі приємно.

Важкість від його слів трохи відступає, і я, зітхнувши, приймаю квіти.

- Добре, - відповідаю вже м'якше. - Зараз знайду для них вазу.

Прямую на кухню, а Марк слідує за мною. Відчуваю його присутність за спиною, коли починаю акуратно занурювати стебла у вазу, обережно додаючи останні квіти, які вже важко поміщаються. Помічаю, як він стоїть на порозі кухні, схрестивши руки на грудях і спостерігає за мною. Глянувши на нього, примружуюсь.

- Що? - Вимовляю, трохи примружившись. — Тільки не кажи мені, що ти чогось чекаєш у відповідь за ці квіти.

Марк посміхається, похитавши головою.

— Я просто дивлюся, — каже він тихо, і в його голосі звучить щось майже чарівне. - Ти гарна.

Я трохи посміхаюся, не відчуваючи збентеження, швидше просто тепло від його слів. Підходжу до плити, де вже скипів чайник, дістаю чай і розкладаю по заздалегідь підготовленим чашкам. Цей ритуал вже давно став звичкою, як щось домашнє та майже повсякденне. Ми з Марком так часто робимо одне одному чай або каву, що я вже майже не питаю його про вподобання, начебто ми і справді стара подружня пара. Але сама ця думка, що прийшла раптово, викликає в душі дивне, ледь вловиме занепокоєння.

Намагаюся відігнати її, та раптом відчуваю дотик. Тепле дихання і м'який поцілунок торкається моєї шиї. Я здригаюся, відчувши, як його руки обережно лягають на талію. Доріжка поцілунків повільно опускається вниз, і з моїх губ зривається короткий подих. Кілька секунд, коли я просто стою нерухомо, дозволяючи цьому моменту існувати. Потім шепочу, трохи хрипко:

- Марк.

Його губи зупиняються, і він піднімає погляд, лишаючи мої плечі. Я розвертаюся, опиняючись притиснутою до стільниці, і бачу, що його очі так само спокійні, незважаючи на легку, ледь помітну тінь у них. Ковтаю, намагаючись зрозуміти, що саме відчуваю у цей момент. Мама вже спить у своїй кімнаті, бо час уже досить пізній, але я раптом розумію, що це мене не хвилює. Спогади про кожен такий поцілунок за всі наші зустрічі спалахують у пам'яті, хоч їх і було зовсім небагато. Ці дивні моменти на межі, коли Марк намагався обережно нащупати шлях до мене, не кваплячись, але наполегливо. Щоразу я не знала, коли він знову спробує мене поцілувати, і щоразу між нами залишалася ця дивна недодружба, недостосунки.

Марк ніжно торкається моєї щоки, і я мимоволі притискаюся до його долоні. Його голос звучить пошепки, майже зривається:

— Не думай, що це через нього.

Я заплющую очі і, кивнувши, шепочу:

- Я так не думаю.

У його погляді миготить щось уперте, ніби він шукає підтвердження моїм словам. Він промовляє м'яко, трохи вище за шепіт, намагаючись донести до мене кожне слово:

— Цей поцілунок… він не має жодного стосунку до Блейка. Зрозумій. — Він робить паузу, а потім, наче зважившись, додає: — Але я не віддам тебе йому.

Його слова немов захоплюють мене, зачаровують, і я, забувшись, просто киваю, не вимовляючи жодного слова. Він дивиться на мене, і я бачу, як в його очах ніби відбувається внутрішня боротьба — поцілувати мене чи ні. І, після секундного вагання, Марк нахиляється і м'яко цілує мене в лоба. На мить мені здається, що він зараз все-таки передумає, але він відсувається і, здавлено посміхнувшись, йде. Я залишаюся стояти на місці, чуючи, як зачиняються вхідні двері.

Душу розривають невиразні муки. Коли Марк був поруч, я, здається, була готова відповісти на його поцілунок, піти на крок уперед, і ніби навіть не проти чогось більшого. Але варто йому піти, як вся магія розчиняється і думки повертаються до Блейка. Сама думка про поцілунки з Марком раптом стає нестерпною. Начебто, коли він рядом, його присутність на мене діє, як якісь чари. Але варто йому піти, як все це миттєво розсіюється, залишаючи лише розгубленість.

А ж чай так і залишився неторканим.