Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Я шиплю, коли ватка з антисептиком торкається моїх губ.

— Даремно ти йому не врізав у відповідь, тату, — промовляє дочка тихо, але в її голосі чується впертість.

— Ні, Саро, — озиваюся я, хитаючи головою.

Сара щось бурмотить собі під ніс, а я намагаюся сидіти смирно, хоч вся ця сцена здається мені безглуздою. Якби не Сара, я б давно махнув рукою на цей синець, але дочці важливо це зробити. Я відчуваю, що її це хоч трохи заспокоює.

Насправді, я й не збирався розповідати їй про все це. Але вона сама дізналася. Зовсім недавно дочка випадково побачила Елайну в місті з якимсь чоловіком... Марком, і тут же мені про це повідомила. Її це явно зачепило, адже вона теж знала, що Елайна виїхала, а тут раптом виявляється, що вона повернулася... та ще й з кимось. Елайна її не побачила, на щастя... Мабуть. Довелося пояснити і зізнатися, що я вже про все в курсі. І про чоловіка цього її нового теж. Тому, коли Сара побачила мене сьогодні з синцем на обличчі, вона здогадалась. Склала два плюс два, зрозумівши, в чому справа, хоча я до останнього не хотів її вплутувати в ці проблеми. Але ось обробити рану — тут вже не посперечаєшся, хоча мені зовсім фіолетово на цей синець. 

А він не промах, цей Марк. Згадую, як запалали люттю його очі, варто було йому побачити мене. Кинувся одразу з кулаками, я ще й не встиг слова сказати. Сам не знаю, як стримався, щоб не вдарити у відповідь. Хоча... Може це й на краще.

Сара обережно торкається ваткою куточка губи, і я стискаю зуби, щоб не зашипіти знову.

— Все, годі, — вирішую я.

Сара невдоволено замовкає, тримаючи в руках мішечок із льодом.

— Тату, я ще не закінчила.

— Цього достатньо, — кажу я і відходжу до вікна, засунувши руки в кишені, щоб хоч якось утихомирити роздратування.

Позаду лунає шарудіння, — Сара теж встає, кладе мішечок на стіл і підходить трохи ближче, залишаючись позаду.

— Ти повертатимеш її? — тихо питає вона.

Від її слів у мене ніби зводить шлунок.

— А ти б хотіла цього? — питаю я, уважно її роздивляючись.

— Це не має значення, — відповідає вона.

— Ви начебто непогано порозумілися з Елайною, коли вона жила з нами, — продовжую я, згадуючи, як вони разом сміялися і спілкувалися.

— Порозумілися, — погоджується Сара. - Але справа не в цьому. - Вона знову замовкає і я бачу, як вона роздумує, перш ніж знову сказати. - Хочеш знати, що я думаю з цього приводу? Я б не хотіла, щоб мій майбутній брат чи сестра жили з якимсь чужим дядьком, а не з тобою.

Її слова ріжуть по-живому, але в той же час залишають дивне почуття тепла. Сара говорить спокійно, майже відсторонено, але я відчуваю за цим щось більше. Біль, мабуть. І ще - якась надія. 

— Я хотіла б, щоб Елайна повернулася,— додає вона тихо, зупинившись біля дверей. - Але все-таки, це не мені вирішувати. 

Сара йде до себе. Я залишаюся біля вікна, прислухаючись до тиші, яка знову заповнює кімнату. Мої думки повертаються до цього чоловіка... Марк. Ревнощі накривають, мов хвиля, та разом з ними дивне безсилля, якого я не можу позбутися.

Дивлюся на темне вікно, і в голові поступово вибудовується план.