Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

Не приховуватиму: етикету теж навчали. Часом. Коли мої примхи переходили всі межі.

Але від особистості життєрадісної княжни, яка вибирала партнера на танець ретельніше, ніж інші обирають супутника життя, не залишилося й сліду. Крім егоїзму, хе-хе. Він допоміг мені вижити і став частиною Таї із Рисей.

– Це правда, що ти маєш власного демона?

Запитання, запитання… Я доїла рибу, викинула кістки під найближчий кущ.

– Мала, – відрізала, не вдаючись до деталей.

Яка кому справа до того, що Ферн – не потойбічна сутність, а жертва експериментів горезвісної Академії?

– Ти не могла ним керувати!

– Він ніколи мені не належав.

– Так не буває!

Я байдуже відвернулася. Зауважила, що хмари над морем густішають, вітер стає сильнішим…

– Чому він тебе слухався? – не вгавав Ньельм.

Як пояснити, га? Зізнатися, що наші стосунки ґрунтувалися на дружбі? Та ж знатний чаклун не зрозуміє. Він і людей ні за що має, а про демонів і говорити нічого.

– Ти справді здатна наказувати драконам?!

Такого абсурду я не витерпіла.

– Капелюх візьми, – порадила. – Через спеку в тебе мозок плавиться.

– Скільки він пообіцяв?

«Він – це хто? Барр? Вальєн? Таємничий хтось?» – запитала б я, якби хотіла продовжити бесіду.

Але спілкуватися з Ньельмом не було бажання. Досить і того, що він нагадав про минуле. Про Тавенну та Атайю Мерлейн.

Прокляття, ну чому біль не йде? Чому деякі рани час не лікує, а лише покриває кіркою, і достатньо кількох необережних слів, щоб її здерти?!