Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Я не думала, що від адміністратора вимагатимуть вищу або спеціалізовану медичну освіту. Але мене відразу запитали про диплом, якого я не мала. Ігор пропонував відновитися в університеті, але я ігнорувала це питання. Думала, усе життя житиму, як у Бога за пазухою.

— Який навчальний заклад ви закінчили? — запитала мене доглянута жінка, така висока, що аж голову задирати доводилося, хоча я теж не була маленька. Мабуть, вона завідувала кадрами.

— Наш педагогічний інститут. — Жінка зморщила витонченого носика. — Але освіта не закінчена.

Гарно вимальовані тонкі брови жінки поповзли догори.

— У нас серйозний заклад! — раптом верескнула вона. — Нам потрібні кваліфіковані працівники!

Це мало означати, що я їм не підходжу. Я вже хотіла було встати й з гордо піднятою головою покинути приміщення. Але… На мені були діти.

Тому я опустила голову й промимрила:

— Я швидко вчуся…

— Ми маємо дбати про репутацію нашого закладу! — відчеканила жінка. — А ви, вибачте, недоучка.

Вона промовила це з таким презирством, що я відчула себе нікчемою. Приниження було ще сильнішим, ніж коли Ігор вимагав роздягтися й вигнутися в непристойних позах.

На зміну відчаю прийшла злість. Вистачить з мене принижень! Ігор кляне, тут ганьблять! Краще вже підлогу мити!

Мені раптом захотілося вдарити цю пихату даму, але я стрималася.

— Ти, ти-и-и! — лише виплюнула їй просто в обличчя. — Що ти знаєш про мене й моє життя? Як смієш презирливо копилити губи й дивитися на мене, як на порожнє місце? Взуй мої чоботи й пройдися моєю дорогою! Ось тоді я подивлюся на тебе! Курва!

Дама оторопіла. Потім почала швидко натискати кнопки на телефоні. Я зрозуміла, що вона хоче викликати охорону. Ну й плювати! Нехай виводять під руки звідси! Наволоч!

Але мадам викликала не охоронця, а якогось бородатого чоловіка в строгому діловому костюмі. Високий, статурний, міцно збитий, зі стильною стрижкою. От тільки борода надавала йому піратського, зухвалого вигляду. І робила геть невпізнаваним…

— Костянтине Сергійовичу! — Дама благально склала руки на грудях, і я подумала: «Дивись, така ділова, а перед красивим молодим мужиком шмарклі розпустила». — Я не знаю, що робити із цією… навіженою!

Чоловік уважно й спокійно дивився на мене. Я виклично задерла догори підборіддя: мовляв, зась вам!

Можливо, через те, що я була збуджена, зла й навіжена, як висловилася мадам, не впізнала його. Як можна було не впізнати чоловіка, якого колись любила більше за життя? Виявляється, можна…

— Неллі Едуардівно, — заговорив бородань.

О, який у нього був голос — м’який, вкрадливий, глибокий і тихий. Таким голосом або зваблювати, або душевні рани лікувати.

Той голос видався мені знайомим. Та я й подумати не могла, що він належить Кості!

Воістину, життя іде по колу! Чому? Може, для того, щоб ми повторювали життєві уроки й більше не припускалися помилок?

Якби я тоді впізнала Костю — тікала б, не оглядаючись. Та я його не впізнала. Хіба мало у світі Кость зі схожими голосами?

Коли Бог хоче покарати, він робить нас глухими й сліпими та відбирає розум.

Неллі Едуардівна («Яке претензійне ім’я», — подумалося мені) не почула бороданя, її великі груди бурхливо здіймалися під напівпрозорою блузкою. Мабуть, вона не чекала такої викличної поведінки від зовні стриманої і навіть інтелігентної жінки.

— Неллі Едуардівно! — знову покликав її чоловік отим своїм неймовірним, аж до мурашок по спині голосом.

Жінка нарешті повернулася до нього всім корпусом.

— Слухаю, Костянтине Сергійовичу! — (які знайомі ім’я й по батькові). — Вибачте. Що ви хотіли сказати?

— Я хочу сказати, що ми беремо на роботу… — Він повернувся до мене, запитально дивлячись у вічі. Мабуть, чекав, що я назвуся. Я назвалася. У його очах промайнув незрозумілий вогник — чи то задоволення, чи впізнання, чи підтвердження чогось. — Ми беремо Юлію на роботу, — поставив він перед фактом зарозумілу Неллі.

Та лише покірно кивнула, і я зрозуміла, що цей Костянтин Сергійович тут цар і бог. І що в особі Едуардівни я нажила собі непримиренного ворога. Та мене це мало обходило. Я звикла не звертати уваги на ворогів.

— Розкажіть Юлії про її обов’язки, і завтра нехай приступає.

Та знову мовчки кивнула. Костянтин Сергійович ви­йшов. Я раптом відчула, як спорожніло приміщення. Він був таким великим і міцним, цей схожий на пірата бородань, що, здавалося, займав половину кімнати. Дивно, мені чомусь стало незатишно без нього. Не хотілося залишатися наодинці із цією Неллі.

Тим часом вона з презирством оглянула мене з ніг до голови. Я знала, що зараз нічим не нагадувала офісного працівника престижної контори. Дуже схудла й змарніла за останні місяці, я скоріше нагадувала ув’язнену, яка нещодавно звільнилася. Або людину, яка перенесла тяжку хворобу. Останнім часом я вдягалася абияк, могла тижнями не мити голову, від чого моє зазвичай біляве, як льон, волосся робилося невизначеного мишачого кольору.

— Нічого не розумію, — прошепотіла Неллі, та я її почула.

Що ж, на її місці я теж задумалася б над причинами, з яких престижний роботодавець звернув на мене увагу. Вважатимемо, що мені пощастило, вирішила я.