Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Робота виявилася не такою й складною: заповнювати бланки, вести загальний облік відвідувачів і пацієнтів, слідкувати, аби в клініці завжди були канцприладдя, вода, кава, ілюстровані журнали й взагалі панував загальний порядок.

Мені імпонувало те, що спілкуватися з людьми доводилося загалом мало. Для цього були дівчата за стійкою, чи, як це тепер називалося модним словом, на ресепшені. Я почувалася набагато краще, коли працювала з мовчазними паперами та канцелярією. Не скажу, що я так уже не любила людей, але останнім часом дуже від них утомилася.

Перед роботою я завжди заходила до Ігоря в лікарню. Він помітив, що в мені сталися зміни, бо я почала більше доглядати за собою. Неллі Едуардівна прямо мені сказала, що не потерпить у закладі, куди ходять «найпристойніші» люди, фактично вершки суспільства, дівицю сумнівного вигляду. Хоча мені було абсолютно начхати, як я виглядаю. Від утоми я ледве тягала ноги.

Та Ігор відразу, як він сказав, «усік» зміни.

— Коханця завела? — одного ранку спитав він, з пі­дозрою розглядаючи мою сукню, яка вже років шість теліпалась у шафі, бо була на мене мала, а тепер стала навіть великувата. — Пам’ятаю, я тобі це платтячко подарував на річницю весілля. Ти тоді ще пику від нього вернула: не сподобалося. А новому твоєму мужикові подобається, так? Ти в ньому дуже апетитна. — Він криво посміхнувся й облизав губи.

Мені чомусь зробилося гидко від того.

— Нікого в мене нема! — відрізала я. — А сукню не носила, бо мала на мене була!

— Брешеш, курво! — Як завжди, його настрій змінився швидко, без будь-якого переходу. Я здригнулася від того окрику. — Як його звати? Твій Костя знову на горизонті замаячив? — Якби ж я тоді знала, що він має рацію! — Можеш хоч із дивізією переспати, та тільки не він! Чуєш?! — Ігор раптом почав сіпатися, як у лихоманці, з рота потекла слина.

Я перелякалася й викликала медсестру. Та, не менш перелякана, забігла до палати, спробувала зробити Ігореві укол, та він не дався. Вона побігла по санітарів, дорогою гукнувши, щоб покликали лікаря. Я вискочила з палати, краєм ока помітивши, що Ігор уже майже почорнів.

Повернулася разом з лікарем і санітарами. Ігор лежав на підлозі чорний і важко дихав.

Лікар нахилився над ним, відтягнув повіки, навіщось заглянув до рота.

— Епілепсія, — констатував він, — власне, нічого дивного. Після таких травм явище досить поширене. Ех, — він похитав головою, — таку людину втрачаємо!

— Що ви маєте на увазі? — перелякано прошепотіла я.

Він подивився на мене довгим поглядом, і я зрозуміла: Ігор довго не протягне.

— Може, і до кращого, — підтвердив лікар, — колишнім він уже не стане. Повірте, я знаю, що кажу.

Я йому повірила, бо й сама це відчувала.

Відтоді я почала відвідувати Ігоря ввечері. Це було не менш тяжко, але так я могла відносно спокійно працювати весь день.

Із самого початку роботи в клініці мене не покидало враження, ніби за мною слідкують. Спершу я грішила на Неллі Едуардівну. Що ж, вирішила, така її робота, вона ж завідує персоналом. Та із часом зрозуміла, що Неллі хоч і недолюблює мене, але й без мене в неї клопоту вистачає. Може, котрась із дівчат? Колектив здебільшого жіночий: заздрощі, сварки — звичне діло. Не дуже приємно усвідомлювати, що за тобою слідкують чиїсь очі.

«Та й трясця з тобою!» — подумала я й вирішила не звертати уваги. Може, мені лише здалося через розтріпані нерви.

Завдяки роботі наше з дітьми матеріальне становище трохи поліпшилося, хоча порівняно з тим, які ми мали статки, коли поряд був Ігор, то був мізер. «Та нехай, — думала я, — аби лише всі живі й здорові були, протримаємося». Більше хвилювало те, що діти залишаються майже без догляду. Мама не могла сидіти в мене вічно, та й навідуватися часто теж не мала можливості. Злата ходила в садочок і, як водиться, часто хворіла. Я не могла безкінечно сидіти з нею вдома, бо втратила б роботу. Але й водити в садочок хвору дитину теж не могла. Безвихідь! Якби не Костик. Він узявся сидіти із сестрою, якщо виникала така необхідність.

— Не хвилюйся, мамо, я впораюся! — запевняв він мене.

І я знала, що Костя дійсно впорається. Тяжко усвідомлювати, що маєш покласти на дитину таку відповідальність. З іншого боку, я не мала вибору. І знову підсвідомо мучила думка про те, що все в цьому світі повторюється: мале дитя, велика відповідальність, немає дитинства. Чи не зі мною це було? А тепер і мій Костик потрапив у цей коловорот. Чи виберемося ми колись із цього дежавю? «Виберемося! — твердо вирішила я. — Зроблю для цього все, що в моїх силах, і навіть понад. Хочу назавжди розірвати це коло й вийти в зовсім інше, нове життя!»

Та зробити це було складніше, аніж сказати.

Неочікувано захворіла Світланка. Вона була на останньому триместрі вагітності, і в неї почали відмовляти нирки. Лікарі тільки руками розводили, оскільки не могли з’ясувати, у чому причина. Певно, якась інфекція.

І тільки мені Світланка зізналася, що пережила страшенний стрес — зраду чоловіка. Знаючи, як сильно вона його любила, якою тонкою, відданою й ніжною була її душа, я могла лише здогадуватися, як боляче її це вразило. Мабуть, звідти й хвороба.

— Знаєш, — телефоном шепотіла мені Світланка. Вона була така слаба, що заледве розмовляла. — Мене наче розтоптали. Він (Світланка перестала називати чоловіка на ім’я, лише «він») каже, що кохає тільки мене. Це була помилка, біс поплутав. Що ж це за біс такий, га, Юліко? — питала вона крізь сльози. — Невже такий гарний, що заради нього можна забути дружину, дітей? Хіба можна кохати одну, а спати з іншою?

Я втішала Світланку, а сама думала про те, що вона лишилася