Читати книгу - "Фатальне благословення, Луїза Пенні"

— Пивна прогулянка, — повторив Робер Лем’є. Він був у будинку Морров і якраз вийшов із зали. Клара та інспектор Бовуар усе ще сиділи перед телевізором, утупившись в екран очима, які вже нагадували супутникові тарілки. Єдиною ознакою життя, яку Лем’є помітив у Бовуарі, відколи почався «Лев узимку», було періодичне зітхання. Лем’є спробував заглибитися в сюжет, але раптом задрімав. Йому наснилося, що його голова сповзла на плече Бовуара, а з роззявленого рота тече слина. Тож він вирішив, що краще буде пройтися.　

Лем’є став і подивився у вікно. До нього підійшов Пітер Морров.　

— Що вона робить? — Лем’є вказав на стару жінку, яка сиділа на лавці, у той час як решта жителів села або вже зібралася вдома, або квапливо ховалася від нічної холоднечі в теплих приміщеннях — здавалося, ось-ось замерзне саме повітря.　

— О, то її пивна прогулянка.　

Лем’є скрушно похитав головою. Жалюгідна стара п’яниця.　

Коли Мирна закінчила пояснювати, Ґамаш підійшов до своєї парки й почав обмацувати кожну кишеню, поки не відшукав одну річ. Примірник книги Рут, знайдений на тілі Елль. Він повернувся на своє місце, розгорнув книжку та почав навмання читати вірші.　

— Вона чудова поетеса, — зауважила Мирна. — Шкода, що вона така неприємна як людина. Дозвольте? — Вона простягнула руку до книжки і розгорнула її на початку. — Це вам Клара позичила?　

— Ні. А чому ви так вирішили?　

— Бо тут дарчий напис для неї. — Мирна показала йому. — «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут».　

— «Від тебе смердить» — це про Клару?　

— Ну, від неї дійсно того дня смерділо. Кумедно, правда? Клара сказала, що загубила свій примірник. Виходить, вона знайшла його. Але ж ви кажете, що вона вам його не давала?　

— Ні, це стосується одного розслідування.　

— Розслідування вбивства?　

— Ви сказали, що вона загубила його після підписання? Де?　

Ґамаш нахилився вперед, не зводячи з Мирни жвавого погляду.　

— В «Огілві». Вона купила книжку на презентації Рут, Рут її підписала, а потім ми мали піти.　

Мирна помітила його збудження й відчула, що теж починає хвилюватися, хоча й не розуміла причини.　

— Ви одразу повернулися?　

— Я підігнала машину й забрала її на вулиці. Ми ніде не зупинялися.　

— Вона ще кудись ходила перед тим, як сісти в автівку?　

Мирна замислилася й похитала головою. Ґамаш підвівся. Йому треба було йти до Морров.　

— Власне, наступного дня Клара дещо розповіла. Вона купила трохи їжі для старої жебрачки на вулиці. Вона… — Мирна прикусила язика.　

— Продовжуйте. — Ґамаш зупинився біля дверей і обернувся.　

— Та нічого.　

Ґамаш мовчки стояв і дивився.　

— Я не можу вам розказати. Це має розказати Клара.　

— Жебрачка мертва. Її вбили.　

Ґамаш підняв угору книжку Рут і тихо сказав:　

— Ви маєте мені розповісти.　

Розділ двадцять восьмий

Пітер провів Ґамаша до кухні й узяв його куртку. Там відчутно пахло попкорном, а з кімнати доносився спів готичного хору.　

— Вони саме закінчують переглядати фільм, — пояснив Пітер.　

— Фільм уже закінчився. — Клара забігла на кухню, щоб привітати Ґамаша. — Цього разу він мені ще більше сподобався. І ми дещо знайшли.　

Вони пройшли до вітальні. Жан Ґі Бовуар уважно дивився на екран, де йшли титри.　

— Mon Dieu[130], не дивно, що ви, англійці, перемогли на Полях Авраама[131], — сказав він. — Ви всі божевільні.　

— На війні це допомагає, — погодився Пітер. — Але не всі ми такі, як Елеонора Аквітанська чи Генріх. — Йому дуже кортіло сказати, що Елеонора і Генріх насправді були французами, але він вирішив, що це прозвучить грубо.　

— Гадаєте, не всі? — засумнівався Бовуар. Він зустрічав у Квебеку достатньо англійців, які збивали його з пантелику. Його завжди лякала їхня замкнутість. Бовуар не міг зрозуміти, про що вони думають. А якщо　він не міг цього зрозуміти, то не міг і уявити, що вони зроблять. Поруч з англійцями він почувався незахищеним і стривоженим. І йому це не подобалося. Відверто кажучи, йому не подобалися самі англійці, і цей фільм аж ніяк не змінив його думку.　

Жахіття.　

— Ось. — Клара натиснула на перемотку, і касета засвистіла. — Це на сімнадцятій хвилині. Плівка йде якось дивно.　

Ґамаш нарешті зрозумів уривчасте повідомлення Клари. Стрічка відеокасети розтягується, коли хтось досить часто зупиняє її на одному й тому самому місці. А коли розтягується стрічка, зображення стає нечітким. На думку Клари, якщо Пітер зупиняв відео на певних кадрах і стрічка там розтягнулася, то, можливо, те саме робила й Сісі, тому касета й опинилася на смітнику.　

— Є місце, де стрічка поводиться дивно, — сказав Лем’є. — Але ми переглядали його знову і знову й не помітили нічого незвичайного.　

— Гадаю, ви зрозумієте, — звернувся Ґамаш до молодого офіцера, — що у фільмі немає випадкових кадрів. І є причина, через яку Сісі зупиняла касету саме на цьому місці.　

Лем’є почервонів. Знову той самий урок. На все є причина. Ґамаш говорив без емоцій, але вони обоє знали, що йому доводиться вказувати на це Лем’є вже вдруге.　

— Гаразд, тож дивімося. — Клара сіла й натиснула кнопку відтворення.　

До похмурого берега наближався човен. Кетрін Гепберн, в образі постарілої Елеонори, стояла на палубі, закутана в шаль, велична й тендітна. Жодних діалогів, лише довга ідилічна сцена з човном, веслярами та королевою, яка прибуває.　

Човен був майже біля берега. І тут на якусь мить стрічка повелася дивним чином — вона затремтіла.　

— Тут. — Клара натиснула на паузу. — Ось, я покажу вам ще раз.　

Вона ще двічі перемотувала назад і натискала «відтворити». Ще двічі Елеонора прибувала на свою спустошливу різдвяну зустріч із родиною.　

Клара вкотре зупинила зображення в той самий момент, коли воно починало тремтіти. Ніс човна заповнював майже весь екран. Не було видно жодного обличчя. Жодних акторів узагалі. Лише голі, неживі дерева, майже мертвий пейзаж, сіра вода і ніс човна. Нічогісінько. Лем’є, напевне, має рацію, подумав Ґамаш.　

Він відкинувся на спинку дивана і пильно вдивлявся в екран. Урешті-решт кадри попливли далі, і Кларі довелося знову перемотати назад, увімкнути перегляд і знову поставити на паузу.　

Хвилини минали за хвилинами.　

— Що ви бачите? — запитав старший інспектор усіх присутніх.　

— Човен, — відказала Клара.　

— Дерева, — докинув Пітер.　

— Воду. — Бовуар прагнув відповісти хоч щось, поки його не випередили.　

Лем’є шкодував, що не дав собі вчасно копняка. Не залишилося нічого, про що можна було б сказати. Він помітив, що Ґамаш дивиться на нього весело. І було ще щось у його погляді. Схвалення. Краще промовчати, ніж сказати абищо. Лем’є усміхнувся у відповідь і розслабився.　

Ґамаш повернувся до