Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

Я стояла на порозі рідної домівки, відчуваючи, як повітря змінюється, а звуки навколо стають знайомими. Валорія. Від цього слова в моєму серці спалахнув теплий спогад, і я, наче магнітом, тягнулася до цього місця. Так, Хейвенберд був чудовим, але тут, в рідному місті, я відчувала себе справжньою. Не принцесою, а просто частиною чогось більшого. Тут я була вдома.

Сум за Валорією був природним для вампіра, чи не так? Рідне місто, батьки, народ — це все те, що важить більше за будь-яку магію чи титул. Я ніколи не могла зрозуміти до кінця, як це — залишати все і відправлятися в інші краї, у світи, які далекі від твого серця. Але зараз, коли я знову повернулася, я усвідомила: таке повернення — це не просто бажання побачити рідних, це повернення до себе.

Піднявшись сходами в свій старий замок, я посміхнулася, коли побачила свою кімнату, ще таку знайому. Кожен куточок, кожна деталь — все виглядало так, ніби час тут просто зупинився. Я не могла стримати подих захоплення, коли впала на своє ліжко. Всі ці розкішні апартаменти в Хейвенберді з їх грандіозними та холодними інтер'єрами здавалися такими чужими, такими непрактичними.

"Нарешті я вдома", — подумала я, поклавши голову на подушку, і в цю мить я зрозуміла, що всі труднощі того, що я пережила, були варти того, аби повернутися сюди.

— Нарешті я в своїй кімнаті. Я так сумувала за нею. Особливо після цих неймовірно помпезних кімнат у Хейвенберді. Ну серйозно, ніякого комфорту. Де ділася їх практичність? — сказала я, звертаючись до Заку, який стояв поруч.

— А от моя кімната трохи далі. Для вампіра це не відстань, звичайно. Але все ж я далеко від тебе, — посміхнувся він, опустившись на ліжко поряд зі мною. — Це так незручно. Я би хотів проводити кожну хвилину поруч з тобою, — додав Зак, схиляючись, наче намагаючись наблизитися до мене.

— Так переїжджай сюди, в чому проблема? — з жаром сказала я. — Зможемо економити час та нерви. Хоча, у нас в запасі ціла вічність. Але все ж так буде і справді краще для нас обох. Я доросла дівчина, в нас серйозні стосунки. Батько взагалі готує тебе до ролі короля. Тому чому би й ні? Мама з татом нічого проти не скажуть. Та й Аларік з Ілларією, я впевнена, будуть жити разом. Тому чому би й нам цього не зробити?

Зак завис на мить, погляд його став серйозним. Він дивився на мене так, ніби намагався оцінити кожне слово, кожну емоцію в моїх очах.

— Ти впевнена? — запитав він, сумніваючись. — Ти справді хочеш, аби я переїхав до тебе в кімнату?

Я поклала руку на його шию, потягнувши ближче, і відчула, як моє серце починає битися швидше.

— Звичайно, адже я кохаю тебе, — прошепотіла я, і мої слова злилися з тишиною кімнати. — До того ж інколи мені так не хочеться виходити звідси. А ти якраз будеш під боком.

Його посмішка стала ще ширшою, і він нахилився до мене, цілуючи. Це був м’який, але пристрасний поцілунок, і я відчула, як усі сумніви і страхи зникли в цю мить. Він був тут, поруч, і це було все, що мені потрібно.

— І я тебе кохаю, — відповів він, і його голос був таким тихим, таким щирим, що я навіть трохи здригнулася. — Треба перенести речі. Хоча ми це можемо зробити й трохи пізніше.

Я подивилася на нього, відчуваючи, як кожен мить, проведений разом, стає важливішим. І я знала, що це лише початок. Початок нового етапу, нового життя для нас обох. Можливо, попереду буде ще багато пригод, та, певно, нам по плечу подолати все, адже ми разом. Він був мій, і я була його. А це, мабуть, було найголовніше.