Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Може, Алан хотів перевірити Майклові гроші й помітив щось підозріле? І саме тому сталася та сутичка?

— Досі міркую, де Майкл міг дістати двісті шістдесят сім тисяч без відома Люсі, — зізнався я. — Це великі гроші. Але навіть Марсело про них не знав. І ти теж, якщо вже на те пішло. Не виключено, що він розповів тобі, просто щоб ти перевірила, чи вони досі в мене.

— Але якщо він знав ще тоді, що гроші фальшиві, то навіщо просив мене їх шукати?

— Не знаю.

— Може, усе було навпаки? — припустила вона. — Гроші приніс Алан, а Майкл виявив, що вони фальшиві.

Я замислився над цим припущенням. Майкл чітко сказав, що купував щось в Алана. Але чи правда це? Чи міг Майкл щось продавати?

— Але якщо це фальшиві гроші й він убив Алана спересердя, то навіщо брати непотріб?

— Ти витратив частину, — промовила Ерін.

Це не було запитанням.

— Трохи. Але в мене не виникло жодної проблеми.

— Може, вони й фальшиві, але це не означає, що це непотріб. А якщо вони мічені? Ну, знаєш, як поліція маркує гроші?

— Можливо.

Я щось проґавив, але поки не розумів, що саме. Інтуїція підказувала мені, що в одній з теорій Ерін, у якихось її словах, було зерно правди, яке наблизить нас до розгадки. Але поки не міг збагнути, що саме. Зі слів Майкла, вони з Аланом побилися через те, що грошей було замало, тож навряд чи вони були фальшивими.

У нас скінчилися теорії, тож запала тривала мовчанка. Здавалося, що наша капсула-шале занурилася під воду ще на кількасот метрів і тепер рипіла від напруги ще гучніше. Я вже подумав, що Ерін заснула, коли блідий овал її обличчя раптом виринув наді мною: вона дивилася на мене, визираючи з горища.

— Чи є якийсь сенс просити в тебе пробачення? — запитала вона.

— За що?

— За все, напевно.

У тому, як її голос линув до мене згори, поки я лежав горілиць, розмовляючи із зорями, ховалася якась метафора, але я досі не знаю, яка саме.

— Гаразд.

— Що гаразд?

— М-м-м…

Я щосили намагався вдати мляву сонливість, але був певен, що вона чує, як калатає моє серце. Здавалося, піді мною аж дрижить подушка.

— Навіть не спитаєш чому?

— Ти говориш, бо маєш що сказати, чи тому, що не можеш заснути?

Я не хотів гарикати на неї — у шлюбі це може бути припустимо, бо тоді до любові часто домішується крихта жорстокості, але тепер, коли ми вже не разом, найменша гострота в голосі здавалася вбивчою.

— Може, і те і те? — Її голос звучав мало не благально.

— Добре, — поступився я. — Але завтра я ганятимусь за серійним убивцею, і, якщо буду невиспаним та млявим, винною будеш ти.

У темряві забіліли її зуби. Усмішка.

— Ось тепер я його впізнаю.

— Не треба просити в мене пробачення, Ерін. Я не мав на тебе тиснути. Думав, що ти щаслива, думав, що ми разом хочемо народити дитину. Тоді не помічав, що насправді підштовхую тебе до цього. Я довго на тебе сердився, та це був твій вибір і яке я взагалі маю право тебе до чогось примушувати? Проте тобі не треба було брехати. А ще волів би, щоб ти обрала будь-кого, тільки не Майкла, тому через це завжди сердитимусь. Але я не маю права більше нічого в тебе просити. І не треба в мене просити побачення.

Це була не зовсім правда. Правда була в тому, що я не хотів лежати й слухати її виправдання. Я чув їх уже вдосталь: у психолога і вдома, пошепки та криком, читав у повідомленнях і в листах, крізь сльози й зі злості. Я думав, що почув уже всі.

А тоді Ерін здивувала мене, сказавши:

— Я вбила свою матір.

Розділ 31

У маленькій кімнаті ці слова прозвучали, наче вибух. Я гадки не мав, що на це відповісти. Я знав, що її виховував батько — це була одна з причин, чому ми так швидко порозумілися, коли познайомились, — але Ерін казала, що була ще малою, коли її мати померла від якоїсь хвороби.

— Вона померла, народжуючи мене. — Її голос був не набагато гучнішим за шепіт. — Ти зараз скажеш, що я не винна, але це не має значення. Так казав мені батько, і я вірила. Досі вірю. Я вбила її. Знаю, що так буває. Знаю, що це не моя провина. Саме тому стала говорити людям, що це був рак. Так вони просто співчувають і не кажуть про мою невинуватість. Але батько торочив мені щодня, аж до своєї смерті, що це моя провина. Я завжди знала, що він радо обміняв би мене на неї.

Мені було відомо, що її батько — людина жорстока, але я не знав, що він настільки цькував її, настільки звинувачував і ненавидів.

— Казати таке дитині… це жахливо. Я не знав.

— Будь ласка, повір, я не хотіла завдати тобі болю, я просто… Коли ми заговорили про дитину… — Я почув, як зірвався її голос, наче вона зібралася схлипнути, але вже за мить опанувала себе. — Ти був такий щасливий, Ерне. Я не розуміла, як ти можеш із таким захватом говорити про це, але в тебе світилися очі навіть від розмов. Я дуже хотіла бути такою, якою ти хотів мене бачити. І ти так радів, коли я погодилась. А тоді… Я не кажу, що це твоя провина, — просто намагаюся пояснити. Мені стало страшно. Мені потрібно було трохи часу. Я збиралася приймати таблетки лише кілька тижнів, поки звикатиму до цієї думки. Господи, це були чудові кілька тижнів. Мені здається, я ніколи не бачила тебе щасливішим, ніж тоді. Я бачила це щастя у твоїх очах і не могла змусити себе його зруйнувати. А тоді кілька тижнів розтягнулися на кілька місяців, які перетворилися на рік. Аж тут тобі закортіло зрозуміти, що відбувається, і ось ми вже їдемо до лікарні здавати твої аналізи, і я збагнула, що загнала сама себе в глухий кут і зізнаватися вже пізно. Тож я далі підігрувала тобі, знаючи, що мені не лишається нічого іншого, окрім як припинити приймати таблетки й улаштувати ту дивовижну вагітність, перш ніж ти все зрозумієш. Але я не могла цього зробити. Це як кидати монети в ігровий автомат. Я весь час відкладала. Я думала, що викину ще одного листа з