Читати книгу - "Мізері"

Світло в спальні перестало бути тьмяним, тепер воно здавалося напрочуд прозорим, сповненим сірих зловісних чарів. Пол уявляв, як одноногі крани височіють над гірськими озерами в цьому свинцевому тумані або як слюдяні уламки вивергаються з гейзерів на гірських луках, що переливаються в тому світлі нерівномірним блиском затягнутих морозом шибок, він уявляв у тому світлі ельфів, які хазяйновито вишикувалися в черги до сповнених росою листочків молодого плюща…

«НІЧОГО я собі навалений», — подумав Пол і тихенько загиготів.

Енні осміхнулася у відповідь.

- Хороші новини — це те, що твоєї машини більше немає. Я дуже непокоїлася через твою машину, Поле. Я розуміла, що треба дочекатися завірюхи, аби її позбутися, а навіть тоді могло не спрацювати. Весняна відлига розібралася з тим нетіпахою, Помероєм, але ж автомобіль набагато важчий за людину, чи не так? Навіть за таку набиту кукурікаками людину, як він. Але завірюха та відлига зробили свою справу. Твоєї машини більше немає. І це — хороші новини.

— Що?…

Знову тихенько задзвонили сигнали тривоги. Померой… знайоме ім’я, але він не міг зрозуміти, де його чув. А потім здогадався. Померой. Великий покійний Ендрю Померой двадцяти трьох років, що народився у Колд Стрім Гарбор, штат Нью-Йорк. Знайдений у Грайдерському заповіднику, де б це не було.

— Годі, Поле, — сказала Енні манірним тоном, який він так добре знав, — не треба прикидатися. Я знаю, що ти знаєш, хто такий Ендрю Померой, бо я знаю, що ти читав мою книгу. Гадаю, я навіть сподівалася, що ти її прочитаєш, інакше чого б я її виклала на видному місці? Але я поставила запобіжні засоби — сам розумієш, я завжди дбаю про безпеку. І, як я й очікувала, нитки були порвані.

— Нитки… — мляво повторив Пол.

— О, так! Я колись вичитала один спосіб, як переконатися напевне, чи ніхто не нишпорить по твоїх шухлядах. Треба наліпити на них тоненькі ниточки, а коли ти прийдеш і побачиш, що якісь із них розірвані, то… відповідь очевидна, сам розумієш. Одразу ясно, що хтось був нишпорив. Бачиш, як усе легко?

— Так, Енні.

Пол слухав, але більш за все йому хотілося відплисти в забуття на хвилі дивовижного світла.

Енні нахилилася, аби перевірити щось, що ховалося в ногах ліжка. Знову почулося тихе та лунке клацання, ніби дерев’яний предмет стукнувся об метал, а потім Енні повернулася до Пола та бездумно прибрала волосся з чола.

— Те саме я зробила зі своєю книгою, тільки то були не нитки, розумієш? Я вирвала волосини з власної голови. Натягнула їх на сторінки в трьох різних місцях, а коли я сьогодні повернулася додому — прокралася з раннього ранку, наче мишеня, щоби тебе не розбудити, — то всі три волосини були розірвані. Тож я знала напевне , що хтось гортав мою книгу.

Вона замовкла та посміхнулася. Це була дуже задоволена посмішка як на Енні, але вона також викликала якесь незбагненне, неприємне відчуття. Вілкс продовжувала:

— Я не дуже здивувалася. Я вже знала, що ти був вибрався зі своєї кімнати. А це і є погані новини. Я вже давно про це знаю, Поле, дуже давно.

Пол вважав, що мав відчувати злість і відчай. Таке враження, що вона все знала з самого початку… але він відчував лише сонливу, плавну ейфорію, і слова Енні здавалися йому зовсім неважливими у наростаючому потоці величного світла, яке передує народженню нового дня.

— Проте, — мовила Енні, ніби повертаючись до нагальних справ, — ми говорили про твою машину. Я маю шипові шини, а у своїй гірській схованці тримаю набір із десяти колісних ланцюгів. Учора надвечір мені стало набагато краще, бо більшість часу я провела на колінах, ревно молячись. І відповідь, як завжди, прийшла і, як завжди, виявилася дуже простою. Звертай свої молитви до Господа, Поле, і він відповість тобі стократ. Тож я почепила ланцюги та стала обережно спускатися схилом. Було нелегко, я розуміла, що можу потрапити в аварію попри шипи та ланцюги. Я також розуміла, що на тих закручених гірських дорогах «незначні аварії» трапляються рідко. Але я не переймалася, бо відчувала, що виконую волю Божу.

— Як натхненно, Енні, - крекнув Пол.

Вона кинула на нього здивований погляд підозріливо примружених очей… але потім розслабилася та всміхнулася.

— Поле, я маю для тебе подарунок, — м’яко вимовила вона, і, не встиг Пол спитатися, що за подарунок вона йому наготувала, Енні продовжила: — Дорога дійсно була дуже слизькою. Двічі я мало не зірвалася… За другим разом Стара Бессі ковзала до наступного повороту, прямо вниз схилом!

Енні весело засміялася та повела далі:

— А потім я загрузла в кучугурі, що сталося десь опівночі, але на допомогу прийшли хлопці з Комунального департаменту «Юстіс». Вони саме посипали дорогу піском.

— Оплески Комунальному департаменту «Юстіс», — думав сказати Пол, але натомість вийшло: «Умлеси Кунальомудераменту “Юсіс”».

— За дві милі від окружного шосе трапилася особливо складна ділянка. Окружне шосе, як ти розумієш, це траса № 9. Та сама дорога, на якій ти розбився. Зараз вона щедро всипана піском. Я зупинилася там, де ти з’їхав, і стала шукати твою машину. І я вже знала, що маю робити, коли її побачу. Бо виникнуть запитання, і першою почнуть опитувати саме мене, сам знаєш чому.

«Я давно про це здогадався Енні, - подумав Пол. — Прокрутив у голові сценарій ще тижні три тому».

— Я забрала тебе до себе додому, бо відчула, що то був не просто збіг обставин… Мене неначе вела рука Провидіння.

— Куди тебе вела рука Провидіння, Енні? — вичавив Пол.

— Ти потрапив у аварію в тому самому місці, де я скинула тіло опудала Помероя. Який представився художником.

Вона презирливо махнула рукою та заворушила ногами. Знову пролунав той самий дерев’яний перестук, коли вона копнула якусь річ на підлозі.

— Я підібрала його, коли верталася додому з парку Естес. Там був ярмарок керамічних виробів. Люблю керамічні фігурки.

— Я помітив. Особливо мені сподобався пінгвін на льодині, - відповів Пол. Здавалося, що його голос долинав із відстані в сотні світлових років. «Капітане Кірк[123]! На субефірній частоті проривається якийсь голос», —