Читати книгу - "Мізері"

— Дякую, Поле… він такий милий, правда?… Померой подорожував автостопом. З рюкзаком на спині. Сказав, що він художник, хоча згодом я дізналася, що він — усього лиш обдовбаний, брехливий гіпі-нетіпаха, що останні кілька місяців мив посуд у парку Естес. Коли я повідомила, що маю будиночок у Сайдвіндері, він зрадів нагоді. Сказав, що також їде до Сайдвіндера. Сказав, що має замовлення від нью-йоркського журналу. Збирався піти до старого готелю та зробити замальовки руїн. Мав виконати ілюстрації до статті, що її готували в редакції. То був старий готель, відомий під назвою «Оверлук», який згорів десять років тому. Його спалив наглядач. З’їхав з глузду. Так кажуть усі городяни. Проте яка різниця, він уже помер… Тож я дозволила Померою пожити в мене. Ми стали коханцями.

Енні подивилася на Пола своїми чорними очима, що горіли на скам’янілому, проте блідому та одутлому обличчі, і він подумав: «Якщо в цього Помероя встав на Енні, то він був таким самим божевільним, як і наглядач, що спалив готель».

— Потім я дізналася, що в нього не було ніякого завдання малювати той готель. Він робив ескізи сам для себе, сподіваючись пізніше їх продати. Він навіть не знав, чи робить якийсь журнал статтю про «Оверлук». Про це я швидко дізналася! А як дізналася, то вирішила зазирнути в його альбом. Гадаю, у мене було на те повне право. Зрештою, він їв мої харчі та спав у моєму ліжку. В альбомі виявилось усього вісім чи дев’ять замальовок, і вони були жахливими .

Енні наморщила обличчя, і на мить Полу здалося, що вона хрокнула, вдаючи свиню.

— Навіть я намалювала би краще! Він зайшов, коли я проглядала альбом, і розсердився. Сказав, що я нишпорка. А я відповіла, що так не вважаю, бо переглядаю речі у власному будинку. І додала, що коли він — художник, то я — мадам Кюрі. Він розреготався. Сміявся з мене. І я… я…

— Убила його, — промовив Пол глухим старечим голосом.

Енні ніяково посміхнулася, обернувшись до стіни.

— Ну, мабуть, щось таке. Я погано пам’ятаю. Тільки коли він уже помер — це я добре пригадую. Пам’ятаю, як мила його.

Пол дивився на неї, і його починав огортати млосний, тягучий жах. До нього прийшло видіння: у ванній, що на першому поверсі, лежить голе тіло Помероя, наче кавалок сирого тіста. Його голова похилена на кахлі, розчахнуті очі витріщаються в стелю.

— Я мусила, — сказала Енні, злегка вишкірившись. — Ти, мабуть, не здогадуєшся, що може зробити поліція з одною-єдиною ниточкою, чи брудом під нігтями, чи навіть пилом у волоссі покійного! Ти про це не здогадуєшся, але я все своє життя працювала в лікарнях, тож я знаю! Знаю ! Знаю я вашу кримінал-ЛІС-тику !

Вона накручувала себе, наближаючись до одного з Нападів люті Енні Вілкс, і Пол усвідомлював, що йому треба щось сказати, аби хоч на деякий час її заспокоїти, але губи заклякли та відмовлялись рухатися.

— Вони всі проти мене, усі! Гадаєш, вони би стали дослухатися, якби я розповіла, як усе сталося насправді? Так? Гадаєш, так? О, ні! Вони, напевне, взялися би торочити якусь маячню про те, як я зробила йому зауваження, а він мене висміяв і тому я його вбила! Вони, напевне, щось таке би сказали!

«А знаєш що, Енні? Знаєш, що? Можливо, ти зовсім недалека від істини».

— Місцеві птахи-нетіпахи зроблять усе , аби дошкулити мені, аби зганьбити моє ім’я.

Вона замовкла, не встигнувши захекатися, проте її дихання було важким, погляд був важким, ніби Енні припрошувала Пола заперечити їй. «Тільки спробуй!»

Вілкс зуміла якось опанувати себе та заговорила тихіше:

— Я помила… ну… те, що від нього лишилося… і одяг теж. Я знала, що треба робити. Пішов сніг, перший справжній сніг тої зими, і до ранку мало намести цілий фут. Я склала його одежу в пакет, загорнула тіло в простирадла, а після заходу сонця повезла це все до висохлого русла, що біля траси № 9. Я спустилася схилом на милю від того місця, де ти розбився. Ішла, поки не дісталася лісу, там усе й покинула. Ти, певно, вважаєш, що я сховала тіло, але я нічого не ховала. Я вирішила, що невдовзі його вкриє сніг, а весняна повінь віднесе останки вниз річкою, бо я лишила їх у самому руслі. Саме це й сталося, але я не думала, що він запливе так далеко . Ну, тіло знайшли аж через рік. Власне, краще би тіло залишилося десь поближче, бо в Грайдерському заповіднику завжди повно туристів та орнітологів. У наших лісах майже ніхто не ходить.

Енні всміхнулася.

- І тепер твоя машина теж там, Поле, десь між трасою № 9 і Грайдерським заповідником, десь у лісі. Достатньо далеко, аби з дороги було не помітно. Я встановила на Старій Бессі ліхтар, і він досить потужний, тож я переконалася, що твій автомобіль віднесло течією в хащі. Гадаю, мені варто сходити туди пішки, коли вода трохи спаде, але я майже цілком упевнена, що машини вже немає. Через два, п’ять або сім років її знайдуть мисливці, вона буде вкрита іржею, а бурундуки облаштують собі гнізда в сидіннях. Але на той час ти вже закінчиш писати мою книжку й повернешся до Нью-Йорка, або Лос-Анджелеса, чи куди захочеш, а я тихо-мирно житиму собі тут. Може, ми навіть будемо інколи листуватися.

Тепер Енні всміхалася замріяно — наче жінка, яка бачить у небі чудовий замок, але усмішка зникла, і Вілкс знову перейшла до справи.

— Тож я поїхала додому, а дорогою дещо обмірковувала. Я мала добре все обдумати, бо твою машину не знайдуть, а це означає, що ти таки зможеш лишитися, зможеш закінчити мою книжку. Часом я була не певна, що все вийде, розумієш, хоча ніколи не казала тобі, бо не хотіла засмучувати. Почасти мені не хотілося тебе засмучувати, бо я розуміла, що ти втратиш натхнення й не будеш так гарно писати. Але насправді, мій милий, причина набагато глибша. Знаєш, спочатку я полюбила ту частину тебе, яка пише чудові історії, бо це все, що в мене було. Про решту тебе я