Читати книгу - "Крадійка книжок"

Спершу вони мали пережити перевірку.

Вони прислухалися до кроків нациста, що відлунювали у підвалі. Шурхотіла рулетка. Лізель ніяк не могла відігнати думку про Макса, що сидів під сходами, згорнувшись клубочком, тримаючи в руках книжку своїх замальовок, яку він притис до грудей.

Тато підвівся. У нього виникла ідея.

Він вийшов у коридор і вигукнув:

— Ну як там, усе добре?

Відповідь підіймалася східцями, над головою Макса Ванденбурґа.

— Ще одну хвилинку!

— Може, хочете кави або чаю?

— Ні, дякую.

Тато повернувся і звелів Лізель принести книжку, а Розі — почати куховарити. Він вирішив, що їм не варто просто сидіти і кусати лікті.

— Ну ж бо, — сказав він якомога голосніше. — Рухайся, Лізель. Мені начхати, чи болить тебе коліно, чи ні. Ти мусиш дочитати книжку, сама ж казала.

Лізель намагалася тримати себе в руках.

— Так, тату.

— Ну, чого ти так довго? — Вона добре бачила, що тато доклав неабияких зусиль, щоб їй підморгнути.

У коридорі вона ледь не зіткнулася з партійцем.

— Не поладнала з татом, еге ж? Не переймайся. У мене з дітьми теж так буває.

Вони розійшлися в різні сторони. Лізель піднялася до своєї кімнати, зачинила двері і впала на коліна, не зважаючи на посилення болю. Спершу вона почула вердикт — їхній підвал був недостатньо глибоким, а тоді прощання, одне з яких було кинуто в коридор.

— Бувай, навіжена футболістко!

Лізель згадала про манери.

- Auf Wiedersehen! До побачення!

«Носій снів» плавився у її руках.

Якщо вірити татовим словам, тієї миті, коли партієць зачинив за собою двері, Роза розтанула біля плити. Вони зайшли по Лізель, разом спустилися до підвалу і відсунули гарно розвішані полотна і добре розставлені банки з фарбою. Макс Ванденбурґ зіщулився під сходами, стискаючи, ніби ножа, свої ржаві ножиці. Його пахви залило потом, а слова, ніби ранки, посипалися з губ.

— Я б ними не скористався, — тихенько промовив він. — Я… — Він приклав ржаві вушка до чола. — Мені дуже шкода, що вам довелося пройти через це.

Тато запалив цигарку. Роза забрала ножиці.

— Ти живий, — сказала вона. — Ми всі живі.

Вибачення вже давно запізніли.

Schmunzeler

За якусь хвилину у двері забарабанив новий відвідувач.

— Господи Боже, ще один!

Умить повернулася тривога.

Макса знову заховали за полотнами і банками.

Роза видерлася східцями нагору, але цього разу, коли вона відчинила двері, за ними не було нациста. На порозі стояв не хто інший, як Руді Штайнер. З лимонним волоссям і гарними намірами.

— Я прийшов, щоб перевірити, як там Лізель.

Коли дівчинка почула його голос, одразу кинулася нагору.

— З цим я сама розберусь.

- Її хлопець, — пояснив тато банкам з фарбою. І випустив іще одну хмарку диму.

— Він не мій хлопець, — заперечила Лізель, але досить добродушно. Вона не могла лютувати, адже якусь хвилину тому усі вони були за крок від свого кінця. — Я йду нагору тільки тому, що будь-якої миті мама почне кричати.

— Лізель!

Дівчинка була на п’ятій сходинці.

— Я ж казала.

Коли вона підійшла до дверей, Руді переступив з ноги на ногу.

— Я прийшов перевірити… — Він затнувся. — Що це за запах? — Він принюхався. — Ти що, там курила?

— Ой. Я сиділа з татом.

— А ви маєте цигарки? Ми могли б їх продати.

Лізель не мала настрою для таких балачок. Вона сказала тихенько, щоб не почула мама.

— Я не краду у свого тата.

— Але ти крадеш в інших.

— Чого так тихо? Давай голосніше!

Руді показав їй schmunzeln.

— Бачиш, що крадійство робить з людьми? Ти вся на нервах.

— Ніби ти ніколи нічого не крав.

— Крав, але від тебе аж тхне крадійством. — Він не на жарт розійшовся. — Може, то справді не цигарковий дим. — Руді нахилився до неї і посміхнувся. — Так пахнуть злочинці. Тобі варто прийняти ванну. — Він обернувся і гукнув до Томмі Мюллера: — Агов, Томмі, підійди-но сюди і понюхай її!

— Що ти сказав? — Ото покладися на Томмі. — Я тебе не чую!

Руді похитав головою в бік Лізель.

— Жодного толку.

Вона взялася зачиняти двері.

— Щезни, Saukerl, ще тебе мені зараз бракувало.

Вельми задоволений собою, хлопець повернувся на вулицю. Вже біля поштової скриньки він пригадав, що хотів перевірити. Повернувся на кілька кроків.

- Alles gut, Saumensch? Я маю на увазі твоє коліно.

Червень. Німеччина.

Ще крок, і все розвалиться.

Але Лізель цього не знала. У її підвалі не знайшли єврея. Її прийомних батьків не забрали, і до обох досягнень вона доклала своїх зусиль.

— Усе добре, — відповіла Лізель, та говорила вона аж ніяк не про своє коліно.

У неї все було добре.

Щоденник смерті: парижани

Прийшло літо.

У крадійки книжок усе було чудово.

А в мене було небо кольору євреїв.

Коли їхні тіла припиняли шукати цілини у дверях, повставали їхні душі. Коли їхні нігті шкрябали дерево, а іноді навіть упивалися в нього під натиском всеохопного розпачу, їхні душі летіли до мене, простісінько мені на руки, і ми вибиралися з тих душових на дах, а далі — вгору, в обійми неосяжної вічності. Мені відправляли їх без ліку. Хвилина за хвилиною. Душ за душем.

Ніколи не забуду свій перший день в Освенцимі, свій перший прихід до Маутгаузену. Там, у Маутгаузені, мені часто доводилося підбирати їх на дні високого урвища, коли їм не вдавалося втекти. Там лежали поламані тіла і мертві добрі серця. Та все-таки це було краще за газ. Декого з них я ловив, поки вони ще були у польоті. Врятував, думав я, тримаючи в повітрі їхні душі, поки все інше — їхня тілесна оболонка — важко вдарялося об землю. Усі були легенькими, ніби горіхові шкаралупки. Небо у тому місці затягнуло димом. Запах як від печі, але дуже холодний.

Я здригаюся, пригадуючи все це, і намагаюся стерти з пам’яті.

Я дмухаю на руки, щоб зігріти їх.

Однак нелегко зберегти тепло, коли душі не припиняють тремтіти.

Боже.

Коли думаю про них, я завжди промовляю це ім’я.

Боже.

Промовляю його двічі.

Я згадую Його ім’я, марно намагаючись зрозуміти.

— Але розуміти — це не твоя робота. — Я сам собі відповідаю. Бог ніколи нічого не каже. Думаєте, Він не відповідає лише вам? — Твоя робота… — Я більше не слухаю себе, тому що, чесно кажучи, я вже втомився від себе. Такі думки мене просто виснажують, а я не можу дозволити собі такої розкоші — насолоджуватись втомою. Я мушу працювати, і, хоча цього не скажеш про всіх