Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Бот. Ґуаякільський парадокс 📚 - Українською

Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бот. Ґуаякільський парадокс" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 119
Перейти на сторінку:
трапилося в Інституті неврології, також пов’язане з вашим візитом? Ви ж були там, я знаю. У вівторок, коли все почалося.

Тимур стомлено зітхнув:

— Навіщо ви запитуєте, якщо стежили за нами та самі все знаєте?

— Я не можу збагнути, чому «сутінкові» йшли на смерть, щоб дістатися до вас. Вони діяли як абсолютно свідомі та добре навчені вояки, за винятком того, що не відчували страху. Я не розумію, що вони робили б посеред того пекла, якби схопили вас.

— Нічого нового до того, що я розповів вам у Ґуаякілі, я не додам. Ми вирішили полетіти з Еквадору, а психоістоті це не сподобалося.

— І тепер?..

— І тепер я дуже сподіваюся, що воно не знає, де нас шукати, — із притиском проказав Тимур.

— Припиніть знущатися! — не стрималася американка. — Я запитую, що ви плануєте робити в Чилі? Ви повертаєтесь в Атакаму? До того місця, де стояла «NGF Lab»?

— Так.

— Чому?

«Хороше запитання», — подумав чоловік. І знову нічого не відповів. Він упивався відчуттям, що цього разу, під час цієї розмови всі козирі в нього.

— Я можу чимось допомогти? — озвалася Ліза.

«О, як ви заговорили».

— Дозвольте поцікавитися, а що змінилося? Ви перелякалися, що ця зараза доповзе до Америки?

— В учорашній бійні загинуло двадцять вісім американських громадян. Більшість із них застрелили еквадорські військові. Та питання не в тому, хто застрелив, а в тому, через що почали стрілянину. Мій бос учепився зубами мені в задницю та вимагає пояснити, що сталося в Ґуаякілі.

— А я тут до чого?

— Скажімо так: я готова вам повірити, але поки що не готова розповісти про все керівництву. Мені потрібні більш переконливі докази. А тому я хочу знати, що ви шукаєте. І справді хочу допомогти.

«Бляха-муха, — обурився Тимур. — Загинуло три десятки ваших співвітчизників. Яких ще вам треба доказів?»

— Я не потребую вашої допомоги, пані Торнтон, — відрубав українець. — Якщо хочете допомогти, знайдіть місце, звідки поширилася ця зараза, та зателефонуйте. От тоді й порозмовляємо, — і поклав слухавку.

Лаура та Ріно обступили його.

— Що хотіла? — спохмурнівши, запитала психіатр.

— Розпитувала про події в аеропорту. Просила надати докази того, що психоістота реальна.

— Чого раптом?

— Сьогодні вранці під терміналом загинуло двадцять вісім громадян США. Більшість розстріляли військові, та це неважливо — американці вимагають відповідей.

Лаура спохмурніла ще більше та похитала головою.

— Ти відмовив їй.

Тимур зиркнув на француженку, здивовано звівши брову:

— Думав, ти стрибатимеш від радощів.

Жінка підібгала губи та невиразно змахнула руками.

— Ситуація змінилася, — підвела очі на українця. — Катастрофа літака через умисні дії еквадорського пілота — це одне. Зовсім інше — цинічний розстріл мирних громадян за крок від входу до міжнародного аеропорту.

— То й що? — огризнувся Тимур.

— Штати вступають у гру. Тепер уже всерйоз. Не треба нариватися.

— Начхати, — відмахнувся чоловік. — Через три дні нас тут не буде, — він легенько відсторонив Лауру, протиснувся повз тушу Ґроббелаара, який похмуро спостерігав, як українець і француженка жбурляють один в одного недомовками, і попрямував до виходу з кімнати. — Хочеться поговорити — поговоримо за вечерею. Я голодний. І хочу пожувати щось краще за запаяні у фольгу напівфабрикати з літаків.

LIII

Повечерявши, Тимур, Ріно та Лаура повернулися до готелю. Спати нікому не хотілося — напевно, підсвідомо вони боялися того, що може прийти до них уві сні, — водночас через фізичну втому блукати вечірньою Антофагастою теж не було бажання. Вони порозлягалися на ліжках. Тимур увімкнув телевізор — не кращий за той, що був у «Dreamkapture hostal», — і ліниво перемикав канали. Лаура відгородилася від телевізора планшетом. Ріно лежав, заплющивши очі та склавши руки на животі, хоча з дихання було чути, що ґевал не спить.

За кілька хвилин француженка відірвалася від Інтернету та повідомила:

— Я знайшла компанію, що здає в оренду автомобілі. «Europcar». Біля автовокзалу, десь за кілометр звідси.

— Ага, добре, — зронив Тимур. А потім замислено промовив: — Нам треба лопати.

— Що ти сказав? — повернула голову Лаура.

— Я думаю, нам слід узяти із собою лопа… — чоловік не завершив. — ҐУАЯКІЛЬ! — від крику Тимура Ріно сів у ліжку та вирячився так, що прорізалося підбите око. — Показують Ґуаякіль!

Три пари очей прикипіли до телевізора. Йшов вечірній випуск «Chilevisión Noticias» — програми новин на каналі «Chilevisión». У правому верхньому куті висів прямокутник із застиглим зображенням поруйнованого Інституту неврології. Хоча ошелешило Тимура не це; його анітрохи не здивувало б, якби журналісти чилійських новин розповідали про вранішню бійню в Ґуаякілі. Дивним здавалося якраз те, що розказували не про бійню в аеропорту. Йшлося про щось інше. Студійна камера вимкнулася, та на екрані з’явилося зображення нічної дороги.

Нешироке двосмугове шосе. Темрява. І стовпище людей, яке суне дорогою. На цій ділянці шосе придорожніх ліхтарів не було, натовп узагалі лишався б невидимим, цілком укритим пітьмою, якби не потужні прожектори, тремтливі промені яких лизькали щільну масу з людських тіл. Та маса пульсувала, мінилася та, неначе якесь жахливе в’язке вариво, повзла асфальтом.

Тимур не бачив, звідки вистрілюють промені прожекторів, — оператор стояв спиною до джерел світла, скерувавши камеру на людей на дорозі. Лише через півхвилини українець зауважив напис «live» у лівому верхньому куті екрана.

— Це пряма трансляція, — не знати до кого проговорив він.

Зображення тремтіло та час від часу підстрибувало. Схоже, оператор тримав камеру на плечі та постійно рухався. Невдовзі Тимур зрозумів, що еквадорець задкує, відступаючи перед юрмою. Натовп крокував доволі швидко (принаймні точно швидше, ніж співробітник каналу «Chilevisión» задкував із камерою на плечі) та поступово наближався, тож через півтори чи дві хвилини Тимур розгледів, що в юрми є поводир. Збіговисько, ніби отара, прямувало за засмаглим, злегка згорбленим еквадорцем середнього зросту, який неприродно рівно тримав голову і тупився не під ноги та не поперед себе, а кудись угору, немовби намагався зазирнути за прожектори, котрі негнучкими променями-щупальцями обмацували юрму. Він ішов на два кроки попереду клубка з людських тіл, не вимахуючи руками, не сповільнюючись і не пришвидшуючись. І, схоже, не кліпаючи. Він не здавався незграбним, але відчувалося щось неприродне в його руках. Поводир нагадував паралітика, який більшу частину життя провів у інвалідному візку, а тут раптом, ні сіло ні впало, навчився ходити, набув здатності без обмежень пересуватися на своїх двох, проте ще не встиг призвичаїтися до нового вміння.

Хтось — чи то диктор у студії, чи то репортер, який не потрапляв у камеру, — запекло коментував процесію. Тимур не міг зрозуміти жодного слова. І не лише тому, що коментарі звучали іспанською.

1 ... 65 66 67 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бот. Ґуаякільський парадокс"