Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Бот. Ґуаякільський парадокс 📚 - Українською

Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бот. Ґуаякільський парадокс" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 119
Перейти на сторінку:
тим, як випустити за ворота «Пунта Пеуко», працював, але номер давно заблокували. У кишені залишилося 58 тисяч песо.

Комфортабельний автобус класу «semi cama[68]» вирушив у дорогу о 14:10 і швидко виїхав за межі міста. Джеймі відхилив спинку крісла, настільки великого, що міг витягнутися на повний зріст, і промацував очима пустельний пейзаж, що тягнувся вздовж Панамерикани. Поступово перша хвиля ейфорії відступила, а на її місце прийшла щемлива чорнота. Джеймі замислився над тим, як тепер житиме, і що більше думав, то більше супився. Він нікому не потрібен, на нього ніхто не чекає, йому доведеться вперше в житті піти на роботу, де за кожним його рухом наглядатимуть… Несподівано Джеймі Макака збагнув, що життя на волі майже не відрізнятиметься від перебування в «Пунта Пеуко», тільки працювати доведеться більше. Він довго вагався — минуло шість годин, небо над пустелею почало заростати пітьмою, — перш ніж наважився зателефонувати Леонардо Каберрі, мексиканцю, який більше півтора десятка років нелегально проживав у Токопійї, займаючись дрібними та зазвичай такими, що не вирізнялися кришталевою чесністю, оборудками, а також підторговуючи травою. Про Каберру говорили, що за гроші він здатен дістати будь-яку річ у межах Латинської Америки, і таке твердження загалом відповідало реальності. Після того як 18 серпня 2009-го до Джеймі завітали «ангели», Макака подався по протигази й альдостерон саме до Каберри. І мексиканець за лічені дні все дістав.

Джеймі Макака, все ще вагаючись, натиснув кнопку виклику. Він боявся почути повідомлення про те, що номер недійсний, і водночас боявся, що Каберра відповість. Пігмей сам не знав, навіщо телефонує мексиканцю. Мабуть, тому, що більше не мав кому телефонувати. Леонардо був чи не єдиним кримінальником північного Чилі, який уникнув облав і не загримів до в’язниці у вересні—жовтні 2009-го після того, як Макака завалився до законників у Сантьяго та виклав усе про наркоту та решту своїх доблесних учинків упродовж останніх десяти років.

У слухавці пролунали довгі гудки, а через кілька секунд Леонардо Каберра відповів сонним і, як завжди, вдрузки обкуреним голосом:

— Що за паскудство? Хто це? Хто це, на хрін, телефонує мені?

— Hуla, mexicano[69], — холодно привітався Макака, думаючи про те, що на волі навіть голос бринить по-іншому. — Це Джеймі.

— Який Джеймі? — не вкурив Каберра. — Я, курва, не знаю ніяких Джеймі.

— Джеймі з Токопійї.

— Макака?! — у запитанні Каберри змішалися здивування, настороженість і ще дещо, чого Джеймі спочатку не зауважив, а може, не захотів зауважити. І дарма. — Розтуди його!

— Я повертаюся додому, mexicano, — сказав коротун.

— Ти ж мав ще відсидіти чортзна-скільки! — зірвалося з уст мексиканця.

— Відсидів уже, — буркнув Макака. — Відпустили.

— О-о, — тим самим насторожено-фальшивим тоном протягнув Каберра. — І де ти зараз?

— Прямую до Антофагасти. Виїхав із Сантьяго шість годин тому.

— О-о, — повторив Леонардо. — І… і що?

— Нічого. Хотів запитати, як у тебе справи? Що нового в Токопійї? Що з моєю квартирою?

— Е-е, — зам’явся мексиканець. — Токопійя стоїть на місці, а справи — кепсько. Тобто не так щоб хріново, але хорошого мало. А у квартирі зараз живе Бруно.

— Який іще Бруно? — роздув ніздрі Джеймі.

— Ну, Бруно Верґара, а це, цей… коротше, ти його не знаєш, — Каберра напружено кашлянув. — Пробач, Джеймі, там зараз такий срач у твоїй хаті. Ми не думали, що ти отак… ну, як сніг на голову.

— Нічого. Я розумію.

— А ти коли приїжджаєш? — поцікавився мексиканець.

От тут Джеймі щось відчув. До суду та рандеву з Господом Макаку більше ніж десять років уважали неформальним босом токопійської мафії, який одноосібно контролював канали надходження наркотиків на північ Чилі з Венесуели та Болівії. Втримуватись на вершині злочинної піраміди вдавалося не так через крутий норов чи навички вправної стрільби, як завдяки прозірливості й умінню тонко відчувати настрої людей. Джеймі насторожився й облизнув губу. Вчувалася якась гнилизна в голосі Каберри.

— Агов, Джеймі, чуєш мене? Чуєш? Алло! Я питаю, коли ти прибудеш?

— Навіщо тобі?

— Ну, та ми тебе зустрінемо, братан! Стільки не бачились!

Макака відірвав мобілку від вуха та, ще дужче насупившись, втупився в посірілий від часу телефон.

— Алло! Джеймі, ти тут? — скрипів динамік. — Ми за ніч приготуємося, встигнемо прибрати у квартирі.

Коротун раптом збагнув, що йому не треба було телефонувати мексиканцю. Не через обітницю Богові та навіть не тому, що такий дзвінок — як не крути — повертав Макаку до колишнього недостойного життя. Він уловив у словах Каберри добре приховану, але цілком реальну загрозу, відчув, як початкове здивування поступилося місцем чомусь каламутному та слизькому, й уторопав, що голосу, який линув із трубки, більше не можна довіряти.

Джеймі Макака натиснув «Відбій» і відразу по тому вимкнув телефон.

Холодне, з особливим пластмасовим присмаком повітря в автобусі більше не пахло свободою.

LII

Середа, 21 січня, 20:46 (UTC –4)

Антофагаста, Чилі

Тимур узяв слухавку й акуратно, наче боявся, що вона може якщо не вибухнути, то принаймні довбонути струмом, приклав до вуха:

— Тимур Коршак слухає.

— Тимуре, привіт! Це Ліза Джин Торнтон.

Чоловік видихнув:

— А, це ви.

— Ви чекали на когось іншого?

— Ні. Суть якраз у протилежному — я ні на кого не чекав. Як ви нас знайшли? — Тимур спочатку запитав, а вже потім збагнув, що запитання, по суті, безглузде.

— Я працюю у ФБР, — повільно, неначе для розумово відсталого пояснила Ліза.

— Жучки.

Із трубки почулося сухе та здушене, а тому якесь ніби несправжнє фиркання. У Тимура в голові спливла ідіотська думка про те, що федералів у їхніх центрах підготовки, напевно, вчать не лише стріляти, але й правильно фиркати: спокійно та витримано, так, щоб співрозмовник не здогадався про справжні наміри агента та не викрив його істинні думки.

— Ви передивилися фільмів про Джеймса Бонда. Я дізналася, що ви забронювали квитки до Антофагасти, а сьогодні о 16:34 перетнули кордон Чилійської республіки в аеропорту «Комодоро Артуро Меріно Бенітес». Усе просто.

— О’кей, — погодився Тимур, — а готель?

— Цього я вам уже не розповідатиму.

— Добре, — він знав, що наполягати марно. — Ви досі в Еквадорі? Чого вам від мене треба?

— Поговорити, — просто сказала американка.

Надійшла черга Тимура презирливо пирхати:

— Хочете допитати мене по телефону? Це такі новітні технології від ФБР, так? Сподіваюся, мені хоч не доведеться оплачувати міжнародний дзвінок.

— Тимуре, не треба єхидності. Поясніть, що сталося в аеропорту Ґуаякіля.

— Нічого не сталося.

— Тимуре…

Чоловік замовк. Мабуть, Ліза Торнтон подумала, що українець має намір кинути слухавку, бо затараторила:

— «Сутінкові» напали на аеропорт через вас? Вони гналися за вами? Те, що

1 ... 64 65 66 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бот. Ґуаякільський парадокс"