Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

— Чули ми, — казав Бурляй, — що Богуна у двобої посічено. Ви не знаєте, хто це зробив?

— Володийовський, офіцер князя Яреми, — спокійно відповів Жендзян.

— Ех, попався б він мені в руки, я б йому відплатив за нашого сокола. Шкуру б із нього злупив!

Пан Володийовський ворухнув своїми вівсяними вусиками і глянув на Бурляя таким поглядом, яким гончак дивиться на вовка, котрого йому не дозволено вхопити за горло, а Жендзян додав:

— Тому-то я, пане полковнику, і назвав вам його прізвище. «Диявол матиме справжню втіху з цього хлопця!» — подумав собі пан Заглоба.

— Але, — вів далі Жендзян, — він не такий уже й винуватий — Богун сам його викликав, не знаючи, якого рубаку зачепив. Там іще один був шляхтич, найбільший Богунів ворог, котрий уже раз князівну у нього із рук вирвав.

— А хто такий?

— Ет, старий п’яниця, що з нашим отаманом у Чигирині ляхів вішав і друга доброго його вдавав.

— Сам він висітиме! — вигукнув Бурляй.

— Телепнем я буду, якщо цьому вишкребкові вух не відітну! — буркнув собі під ніс Заглоба.

— Так його посікли, — не вгавав Жендзян, — що іншого давно б уже круки подзьобали, але в нашого отамана непокірлива вдача, витримав, хоч до Влодави ледве дотяг та й там навряд чи дав би собі раду, якби не ми. Ми його на Волинь відправили, де наших багацько, а він нас сюди по князівну послав.

— Занапастять його чорнобриві! — пробурчав Бурляй. — Я йому давно про це казав. Хіба не краще було йому погуляти з дівкою по-козацькому, а потім камінь на шию і у воду, як ми на Чорному морі робили?

Пан Володийовський, котрий ніжно ставився до прекрасної статі, ледве стримався. А Заглоба, розсміявшись, сказав:

— Напевно, було б ліпше.

— Але ви молодці, — мовив Бурляй, — що його в біді не кинули, а ти, малий, — звернувся він до Жендзяна, — ти найкращий, я тебе ще в Чигирині запримітив, як ти нашого сокола доглядав і голубив. Тож знайте: і я вам друг. Кажіть, чого душа бажає! Хоч молодців, хоч коней — усе дам, щоб поворітьма вас ніхто не скривдив.

— Молодців нам не треба, милостивий пане полковнику, — відповів Заглоба, — бо ми свої люди і своїм краєм поїдемо, а якщо, боронь Боже, лиха трапиться зустріч, із великою ватагою гірше, ніж із малою, а от прудкі коники нам би знадобилися.

— Я вам таких дам, що їх і бахматам ханським не догнати.

Аж тут знову озвався Жендзян, щоб не втратити нагоди:

— І грошей мало нам дав отаман, бо сам не мав, а за Брацлавом мірка вівса — таляр.

— То ходи зі мною до комори, — сказав Бурляй.

Жендзян не змусив себе просити двічі й зник разом зі старим полковником за дверима, а коли за мить з’явився знову, його товстощока фізіономія сяяла радістю, а синій жупан на животі відстовбурчувався.

— Ну, їдьте з Богом, — мовив старий козак, — а як заберете дівчину, загляньте до мене, подивлюсь і я на Богу— нову зозулю.

— Ми не зможемо цього зробити, милостивий пане полковнику, — сміливо відповів Жендзян, — бо ляшка страшенно полохлива і раз уже себе ножем різонула. Боїмося, щоб із нею чого лихого не сталося. Ліпше вже нехай отаман дає собі із нею раду.

— І дасть!.. При ньому вона про страх забуде. Ляшка — білоручкаї Козак їй смердить! — пробурчав Бурляй. — Їдьте з Богом! Тепер уже недалеко!

Із Ямполя до Валадинки й справді було недалеко, але дорога важка, радше не дорога, а всуціль бездоріжжя простиралося перед рицарями, бо в ті часи тамтешні місця були ще пустелею, лише де-не-де забудованою і заселеною. Від Ямполя мандрівці звернули трохи на захід, віддаляючись од Дністра, щоб потім спуститися до Рашкова по Валадинці, бо тільки так можна було втрапити до яру. Уже займався світанок — бенкет у Бурляя затягся до пізньої ночі, і пан Заглоба сподівався, що до заходу сонця їм не знайти яру, а це було йому якраз на руку — він не хотів визволяти Гелени супроти ночі. Тим часом їдучи вони розмовляли про те, як їм досі щастило цілу дорогу, а пан Заглоба, згадавши бенкет у Бурляя, сказав:

— Ви тільки придивіться, яке міцне козацьке братство — вони у всьому один одного виручають! Про чернь я не кажу, яку козаки самі зневажають і для якої, якщо диявол допоможе їм скинути нашу владу, вони будуть іще гіршими панами. Але у братстві вони один за одного ладні у вогонь скочити, не те що наша шляхта між собою.

— Та де там, добродію мій, — заперечив Жендзян. — Я довго серед них жив і бачив, як вони між собою ніби вовки гризуться, а якби не стало Хмельницького, котрий їх то силою, то хитрістю у шорах тримає, враз би один одного пожерли. Бурляй, щоправда, іншим не рівня — це великий вояк, сам Хмельницький його шанує.

— Але ти, мабуть, вихваляєш його за те, що він обдерти себе дозволив. Ех, Жендзяне, Жендзяне! Не помреш ти своєю смертю!

— Це вже, добродію мій, що кому на роду написано! Адже ворога в дурні пошити — і похвально, і Богові догідно!

— Я ж тебе не за це ганю, а за твою зажерливість. Хлопська це риса, недостойна шляхтича, за яку ти будеш у пеклі мучитися.

— А я не поскуплюся на свічку в костьолі, якщо мені пощастить заробити, щоб і Богові була від мене користь, може, він і надалі мене благословить. А те, що я батькам допомагаю, хіба це гріх?

— Ох і бита голова, шельма! — вигукнув, звертаючись до Володийовського, пан Заглоба. — Я гадав, що разом зі мною і фортелі мої поховані будуть, аж бачу, цей франт мене обставить. Аж страх подумати: завдяки хитрощам цього пахолка ми визволимо нашу князівну із Богунової неволі з Богунового ж дозволу та ще й на Бурляєвих конях! Хтось колись таке бачив? А глянеш на нього, так і щербатої копійки не даси.

Жендзян задоволено всміхнувся і відповів:

— Хіба нам від цього гірше, добродію мій?

— Ти мені до шмиги і якби не твоя скнарість, узяв би тебе пахолком, а за те, що мене п’яницею обізвав, прощаю тобі — надто спритно ти пошив у дурні Бурляя.

— Це