Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Василь на добрі півгодини запізнився до нареченої: довго вибирав із Р. Корогодським квіти на Бесарабці, телефонував сусідам Стусів у Донецьк, щоб з'ясувати, чи приїдуть батьки… Валя — в розпачі: час женитися, а жениха нема… Коли всі нарешті зібралися, виявилося, що до процедури ще залишилося чимало часу.

Після офіційних вітань працівниці ЗАГСу вийшли на вулицю. Першими словами Василя були:

«— Я мушу викурити, і зараз ніхто нічого не говорить.

Він курив, — згадує Роман Корогодський, — і дуже переживав… був дуже якийсь роз'їритований, розбурханий…

— Ну так! Я вже викурив. Тепер ми, хлопці, підемо і добре вип'ємо»[443].

Святкували в Святошиному, в одноповерхову восьмиквартирному будиночку в квартирі батьків дружини. В роки війни німці тримали там коней, а після звільнення Києва приміщення надали сім'ям ветеранів війни для мешкання.

Після весілля молодята на кілька днів їздили до батьків у Донецьк. Василева мама — Їлина Яківна — чомусь увесь час повторювала: бідна, бідна Валя.

Вона відразу прийняла невістку, передчуваючи, втім, надто непросту долю, що дістається молодій жінці. Таке ж відчуття було й у Михайлини Коцюбинської: «На весіллі була. Вперше Валю я побачила в дуже такий момент гострий і відразу зрозуміла, відчула, що це не святковий буде шлюб»[444].

Втім, про негаразди не думалося. Попереду було повернення до Києва, де Василеві пообіцяли місце в Державному архіві. Він жив надіями на краще, сподіваючись, що на новому місці все в нього складеться.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах / Упорядкування Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, 2003, 336 + 320 с.

2. Калиниченко Іван. Зустрічі зі Стусом // Камертон. — Ч. 20—23.

3. Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987) / Харківська правозахисна група. — X.: Фоліо, 2003, 144 с.

4. Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995, 224 с.

5. Дзюба Іван. Пояснювальна записка // Сучасність. 1968, ч.8. — С. 87–94.

6. Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упорядник Орач (Комар) О. Ю. — К.: Український письменник, 1993, С. 193.

7. Стус Василь. Твори у чотирьох томах (шести книгах). З додатковими 5 і 6 (удвох книгах) томами. —Л.: ВС «Просвіта», 1994—1999.

8. Стус Василь. «Зореплавцю» // Донбас. — 1963, ч. 1, С. 72.

9. Стус Василь. «Ніч скульптора» // Прапор. — 1963, ч. 1, С. 35.

10. Стус Василь. Вірші // Дніпро. — 1963, ч. 10, С. 92—93.

11. Нагнибіда Микола. Внутрішня рецензія на збірку В. Стуса «Круговерть». — Копія зберігається в архіві родини поета.

12. Коцюбинська Михайлина. Василь Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації // Слово і Час. — 1998, ч. 6, С. З—23.

13. Наєнко Михайло. Виступ на перших Стусівських читаннях // Слово і Час. — 1998, ч. 6, С. 26—28.

14. Маланюк Евген. Книга спостережень. — Торонто. Накладом Видавництва «Гомін України», 1962.

15. Просалова Віра. Концепція митця у творчості Є. Маланюка і В. Стуса // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. Випуск 2. Науковий збірник. — Донецьк: Кассіопея, 1998, С. 88—92.

16. Стус Василь. На поетичному турнірі //Дніпро. — 1964, ч. 10, С. 150—153.

17. Стус Василь. Най будем щирі // Дніпро. — 1965, ч. 2, С. 142—150.

18. Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники: Леоніда і Надія Світличні. — К.: Час, 1998, 572 с.

«І ВСЕ ТО ТЕ — НЕМОВ ДАРИ ГОСПОДНІ»

(1966—1972)

«Кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36°»

(Василь Стус)

Як мало треба людині для щастя.

Улюблена праця. Елементарні умови. Спокій за рідних і друзів.

Допоки цей нехитрий набір життєвих гараздів не загрожений, людині навіть може здаватися, що її життя надто пісне.

Але варто цьому балансу порушитися, як усе йде шкереберть. «Одна біда не ходить», — кажуть у народі. Бо втративши цей баланс, більшість із нас ладна сплатити яку-будь ціну, щоби повернути втрачене.

Але один із найстрашніших парадоксів нашого життя полягає в тому, що рух вперед можливий, як правило, лише тоді, коли сталого балансу немає. Коли ти відкритий тисячам вітрів і не маєш жодних інших ґарантій, окрім власної готовности щодень офірувати свій піт і кров на жертовник самоствердження. І що більші втрати — то більші можливості відкриваються. Хоча хто може похвалитися, що скористався тими можливостями в повному обсязі?

Переважна більшість воліє втекти куди-будь, як тільки починає усвідомлювати, що долати обрану дорогу доводиться самотужки. І — жодної підказки, жодного готового рішення. Спробуй не схибити, не проминути потрібний життьовий поворот, коли стільки негараздів зусебіч сипиться на самотню голову необачного подорожнього. І єдиний рятунок — постійна готовність до втрат і все-несподіванок та зібрана в кулак воля.

Так і йдуть, хто скільки здужає, вірні за своєю Долею, яка, ніби збиткуючись із відчайдухів, пропонує їм щораз тяжчі випробування. А зможеш? А здужаєш? А витримаєш?

Коли ж зі всім цим людина нарешті дає собі раду на неї чекає новий підступ — втома. Вирватися з її цупких пазурів не вдається нікому. Далі — роздратування, нетерпимість… Коли ж неборака, подолавши усі перешкоди, нарешті досягає мети, виявляється, що й ідеали вже не надто важливі, й результати ніби девальвовані…

От і доводиться мимоволі озиратися на пройдену дорогу, ціна долання якої — саме життя, що пішло лише на те, щоб не збитися на втоптані попередниками колії життєвих стратегій, навчитися гідно сприймати поразки і підніматися після них, зуміти за жодних обставин не втрачати людської гідности…

З останньою найскладніше. Вона, як лакмус, «перевіряє» тебе на кожному кроці, провокуючи до реаґування на різноманітні не пов'язані зі сферою «практичної політики, практичної політичної дії чи поведінки» ситуації, що безпосередньо впливають на долю людини. Іван Дзюба вважає, що саме миттєві реакції й невиважені публіцистичні виступи В. Стуса найбільше вплинули на долю поета. Але чи міг він чинити інакше, коли це було у сфері Василевого «морального існування в цьому світі, де значною мірою все визначається зовнішнім тиском. В тому сенсі визначається, що якби йшлося про нормальне людське існування в нормальному людському суспільстві, в цьому не було б потреби і воно б не виявлялося… в такій формі. А коли людину в штучні умови ставлять і в страшні умови, і колосальний нелюдський тиск, то це і відповідні форми спротиву викликає.

У Василя, мені здається, — продовжує Іван Дзюба, — це йшло від людської гідности. Все могло б зовсім по-іншому скластися, він був би собою, був би, як є, але життя його склалося б