Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Навіжені в Перу 📚 - Українською

Читати книгу - "Навіжені в Перу"

718
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Навіжені в Перу" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 74
Перейти на сторінку:
співали в опері, рвуться — натягуються і рвуться одна за одною. Мені здавалося, я майже фізично чую їхній тріск.

Машини кудись зникли. Стало так тихо і сумно, як на полі бою після поразки чи, радше, після перемоги, яка дісталася ціною непоправних втрат.

Я задер голову і подивився у недосяжну височину. Зір не було. Вони поховались, прикрившись смогом і світлом вуличних ліхтарів. Теплий літній вечір поволі вливався у ніч, розчиняючись у темряві і прохолоді…

7

Після такого всі нормальні дівчатка йдуть і жаліються мамі. Однак мами у Марусі немає. Мама Марусі давно померла. Тому в таких випадках вона йде і розказує про все своєму батькові, Родіонові Борисовичу. І це не є добре, це, можна сказати, навіть дуже погано, оскільки мами зазвичай обмежуються тим, що втішають дочок, бідкаються та нарікають на тяжку жіночу долю, проклинають усіх чоловіків на світі і переконують своїх стражденних кровинок, ніжно погладжуючи їх по голівці, що все мине і життя обов’язково налагодиться. Трохи інакше реагує Родіон Борисович, адже вся заковика в тому, що старий десантник — це, м’яко кажучи, не мама. За все своє життя йому ще не доводилося нікого втішати, а тим більше — гладити по голівці. Він узагалі терпіти не міг, коли Маруся плакала.

— Знову він? — понуро спитав доблесний ратник.

Кавкаючи і захлинаючись від сліз, Маруся кивнула.

— Артьом? — уточнив афганець (щоб, бува, не постраждали ні в чому не повинні люди). — Той, що жив колись у сусідньому під’їзді?

Дівчина вдруге ствердно хитнула головою і зайшлася ще сильнішими риданнями. Дивлячись на зарюмсану й прибиту горем дочку, грізний татко довго сопів і хмурився, а потім проказав одну єдину фразу:

— Ща всьо порєшаєм…

8

Днів через два після описаної фан-акції в приміщенні оперного театру я почимчикував до Артема обговорити наше з ним спільне майбутнє… Іншими словами — пішов миритися.

Я навмисне не поспішав, підіймаючись сходами до житла свого напарника, по дорозі сумлінно обдумуючи, що і як буду говорити. А скидалось на те, що говорити доведеться довго. Мені залишилось пройти всього півповерху, коли зненацька двері Артемової квартири розчахнулися навстіж і звідти вилетів мій друзяка, страшенно блідий і переляканий. Його очі неймовірно розширилися і стали нагадувати дві кришки від каструль. Побачивши мене, він відчайдушно замахав руками.

— Тікай, Максе! Тіка-а-ай!!! — його вигук гарматним пострілом прокотився коридором і вирвався надвір через двері під’їзду.

Спочатку я подумав, що то кровожерливий Мурзік з такими гострими й страшними пазурами розбив вікно балкону і пробрався всередину квартири. Проте я помилився. Вискакуючи на сходову площадку, Тьомик покричав мені прямісінько у вухо три слова, значно страшніших від Мурзіка:

— Борисович влаштував заса-а-аду!

Повторювати двічі не було необхідності. Перестрибуючи через три сходинки, ми скотились униз і вискочили на вулицю. Услід за нами неслася груба лайка і безладний тупіт переслідувачів. Не озираючись, я і Тьомик почесали геть.

Враховуючи різницю у віці між нами та «командос» Родіона Борисовича, а також початкову фору, нам досить легко вдалося відірватися від погоні. Попри це ще якийсь час ми продовжували бігти, петляючи малознайомими вуличками Києва.

— Що трапилось? — спитав я у напарника, коли ми врешті-решт спинились.

— Я не був удома дві ночі… хех… — відхекуючись, пояснював він, — ночував у батьків… ху-у-хех… хотів прийти до тями… А оце повернувся, а там… фуф… штук п’ять накачаних горил і цей її папік… Хай йому грець!.. Як почали мене дубасити, чувак… Господи, ледве вирвався…

— Оце запара…

— Та не кажи.

— А Мурзік?!! — зненацька згадав я, сплівши у відчаї руки.

Напарник скрушно покачав головою і опустив погляд. Таким жестом у фільмах про війну вояк показує побратимам, що їх бойовий товариш поліг хороброю смертю героя в нерівному бою з переважаючими силами противника.

— Нема вже Мурзіка… — тихо констатував Артем.

Я схилив голову і стиха вилаявся.

9

Шкурку Мурзіка Борисович постелив у себе вдома. Посеред вітальні під журнальним столиком.

4–6 квітня, 16–22 травня, 20–28 червня 2010 // Рівне, Київ, Мармарис (Туреччина)

Про гуано і доблесних українських митників

1

Спочатку про те, що таке гуáно.

Більшість моїх знайомих чомусь переконані, що гуано — це ящірка, певно, плутаючи його з ігуаною[60]. Не хочеться їх (знайомих цебто) сильно розчаровувати, але якщо гуано — ящірка, то ми з Тьомиком — святі апостоли.

Отож перед тим, як перейти до оповіді про мій останній бізнесовий прожект, пов’язаний з Перуанською республікою, мені слід пояснити, що ж криється за цим загадковим, сповненим непереборного й манливого шарму іспанським словечком. Для тих читачів, які вчилися на хіміка чи фізика, достатньо знати, що гуано — це азотно-фосфорне добриво, яке містить приблизно 9 % азоту і 13 % окису фосфору P2O5; його поклади знаходяться переважно у Південній Америці. Для біологів (якщо такі раптом затесалися серед читачів цієї повчальної притчі), можна сказати, що гуано — це продукт життєдіяльності морських птахів, який розклався під дією сухого клімату. Для всіх інших, нормальних чуваків, скажу, як є. Гуано — це смердюче й трошки підсушене пташине лайно.

2

Ідея імпортувати в Україну гуано виникла, як кажуть, на рівному місці.

Ми з Артемом повернулися на Батьківщину наприкінці весни, в самий розпал сільськогосподарських робіт. Дачники поралися на заміських городах, саджаючи картопельку, помідорчики й огірки, фермери гасали на тракторах по неозорих ланах гарячого півдня, оскаженіло засіваючи землю зерновими, кукурудзою та буряками. Я не дуже розуміюся на сільському господарстві, проте, гадаю, не треба закінчувати економічний університет і бути сильно кебетливим, аби зрозуміти, що попит на різні міндобрива у такий час значно перевищує пропозицію.

Пригадую, під час мандрів центральною частиною Перу ми з напарником зупинялися в одного статечного перуанця, власника заводу по виробництву мінеральних добрив для сільського господарства. Насправді «завод» виявився звичайнісіньким складом, куди завозилося гуано, яке горяни-індіанці за копійки збирали на островах коло приморського містечка Ель Бергел (El Vergel), що знаходиться неподалік від перуанської столиці. Потому гуано вантажилось у спеціальні трейлери і розвозилося по всьому північно-західному узбережжю Перу.

Після того, як Тьомик був змушений продати всю свою шведську нерухомість, аби хоч якось покрити наші борги перед Перуанською республікою, грошей у нас із напарником лишилося небагацько, причому я чудово розумів, що в найближчому майбутньому, якщо ми нічого не вигадаємо, їх точно не побільшає. Відтак, проаналізувавши ситуацію на ринку, я накидав у голові бізнес-план, що мусив принести нам хай невеликі, але швидкі і певні гроші, яких би вистачило, аби протриматися якийсь час, поки я не придумаю, на чому ми

1 ... 65 66 67 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіжені в Перу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Навіжені в Перу"