Читати книгу - "Далекий простір"

– Ні, звичайно. Але я не думав, що…

– Ти не думав, що твій зять буде з колишніх сліпих? Так, чи що?

– Ми не знаємо його, Наталі.

– Але ви ж призначили його міністром. Його, який хотів знищити…

– Але це ж різні речі, як ти не розумієш! Ми пізнали його добре, все дослідили, всі обставини. Знищити… Це була дурниця, те, що він хотів зробити. Дитячі штучки. Коли він сказав, що зовсім не збирався цього робити, ми йому повірили, так. Тому що так і було. Його буквально втягнули в ЦЕУ за руку. А він…

– Ну от бачиш, тату! А ти кажеш – ми не знаємо його.

– Почекай. – Пан Річардсон заперечливо замахав пальцем. – Я повинен це все обміркувати.

– Тато, я вже не можу уявити себе без нього. Я хочу мати дитину від нього.

– Ти? Дитину?

– А що тут такого? Хіба жінки не повинні народжувати дітей?

– Ні, просто… – Пан Річардсон витягнув із кишені трубку і почав набивати її тютюном. – Просто ти завжди була така тиха…

– Що значить "тиха", тату?

– Ну, ти ніколи зі мною так не говорила.

– Тому що мова не йшла про життєво важливе для мене. Ти пропадаєш цілими днями на службі і не помічаєш, що зі мною діється.

– Діється? – глянув на неї пан Річардсон. – Вибач тоді. Я насправді перевантажений справами. Значить, ти хотіла б за нього заміж?

– Так, тату.

– А він?

– Він… Він іще погано знає, що йому потрібно.

– От бачиш, – мовив пан Річардсон, закурюючи.

– Тато, не дими, будь ласка, в їдальні.

– Мені треба заспокоїтися, доню. Ти просто мене приголомшила, чесне слово.

– Ну добре, кури. – Вона нервово смикнула головою, подивилася в сторону. – Головне, що він без мене теж не може.

– Ти в цьому впевнена?

– Так. Він так поспішає до мене з роботи. І взагалі…

– А його минуле?

– Він забуде про нього, як про страшний сон.

– Страшні сни не забуваються.

– Ну, тату. Ну, що ти хочеш доказати?

– Я хочу, щоб ти була щаслива.

– Я теж цього хочу. Я буду щаслива тільки з ним.

Вона відійшла від вікна, пройшла в кут, до дивана, і сіла.

– Я сказала йому про заміжжя.

– Першою?

– Так. А що тут такого?

– Заведено, знаєш…

– Що заведено? Адже він інший, тату. І все у нас по-іншому, по-особливому.

– Ну, і що він відповів?

– Він сказав: добре.

– Він насправді хоче мати сім’ю?

– А ти як думав? Коли я йому розповідаю про наше майбутнє життя, його обличчя стає таким світлим і щасливим. Якби ти тільки бачив! Він так скучив за теплом, бідненький. Бідненький Габрик.

– Ну, гаразд. Я подумаю, – пан Річардсон випустив чергове кільце диму і відклав трубку. – Я не думав, що в тебе так серйозно.

– Серйозно, тату.

– А ти зовсім уже доросла, я бачу.

– Давно вже.

– Ну, добре. Мені пора. Нікуди сьогодні не підеш?

– Тільки з Габром прогулятися.

– Я повернуся рано, сьогодні скорочений день.

– Добре, тату, – відповіла Наталі, підводячись з дивана.

Вона прибрала посуд зі столу, заклала в мийну машину, витерла начисто кришку. Ввімкнула електрополив квітів. Потім лягла на канапу і стала дивитися альбоми. Не помітила, як заснула.

Габр лише мить постояв на порозі, вдивляючись у розгладжене спляче обличчя. Потім тихо зачинив двері й пішов, оглядаючись на стіну мегаполіса, до моря.

Із книги "Етика" Жака Пуассона

Видано в 14-му численні. Бібліотека Тихого Куточка. 10 примірників.

Наклад 50 тисяч екземплярів.

Із глави 3

Сила реальності і відповідальність людини

…Те, що ми називаємо