Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Музей покинутих секретів 📚 - Українською

Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

349
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Музей покинутих секретів" автора Оксана Стефанівна Забужко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 211
Перейти на сторінку:
обожнює, — і тут цей штивний боровичок у костюмчику-корсеті вперше всміхається, оце несподіванка, — незвично, скупенько, в манері Штірліца з класичного радянського серіалу, тобто так, немов приводить у рух нетреновані й давно задубілі лицьові м'язи, може, в їхніх чекістських школах їм так спеціально ставили міміку, усім однаково, але все одно на згадку про дочку йому виходить тепло, симпатично, прояснюється — і красивий же в принципі дядько, така екзотична, яскрава зовнішність, тільки статура підкачала трошки, — і я теж усміхаюсь йому у відповідь і кажу дякую, і що дуже приємно це чути: реакція автоматична, як флеш, коли натиснути на спуск, але стоп, стоп, це ще не кінець, — він лізе у внутрішню кишеню (пістолета під пахвою нема! — хоча, чому мав би бути?..), виймає записника, розгортає й тицяє мені під носа, чистою сторінкою в рябомережану клітинку на-зверх: його дочка (з наголосом на першому складі) буде дуже щаслива мати мій автограф. Люблячий тато, як це приємно. З радістю, авжеж, тільки попрошу ще ручку. І що-небудь для неї особисто, мурмотить він, буквально кілька слів, якесь побажання, — будь ласка, з охотою, як її звати? О Боже. Дуже мило, дякую, мені теж.

Блін, ото й усього?! Ото треба було якісь загадкові привіти «матінці» передавати (все-таки спитати я в мами спитаю, що за один, — якщо вона, звісно, згадає!), п'ять хвилин виснути над душею й грузити бозна-чим — і все для того, щоб одержати автограф, який і так дається надурняк кожному, хто попросить?..

Або я чогось не розумію — або цей суб'єкт таки якийсь причмелений. Іґуана, не іґуана, а таки якась інша форма життя — якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в неї на мислі.

— Дзвоніть, — каже він уже на прощання, ховаючи заповітного записничка у внутрішню кишеню свого сурдута, — якщо буде треба…

Так, ніби це я тут була прохачка, і відтепер мені, як своїй людині, гостинно відкриваються двері не з вулиці, а з кулуарів, по дзвіночку, як і годиться межи своїми людьми. Адьки він уже мовби й не бачить, геть і не дивиться в його бік, — Адьки тут не стояло і в списках не значилося, і його родичам привітів не належиться (наприклад, Довган Олені Амброзіївні, рік народження — 1920, рік смерти — 1947, місце смерти невідоме).

— Товариш ваш… — бліц-пауза, перевірочка така, тичок очима: який тут зв'язок, наскільки Адька мені «товариш»? — Має мій робочий телефон… Звертайтеся…

А я, бач, здуру Адьку погнала чесним шляхом, офіційним, через «вертушку». А можна було б і заощадити клопоту, скориставшися своїм усенародним іменем — і зовсім не «в службових цілях», хто б подумав. Хто б припустив, що «Діогенів ліхтар» виявиться улюбленою передачею працівників СБУ. Чи то пак, Вероніки Бухалової (бідна дитина, це ж скільки вона мусила намучитися в дитсадку і в школі з таким прізвищем!) — студентки консерваторії, майбутньої піаністки, ну й діла. Ні, все-таки працювати на телевізії часом і поплатно, перепадають і дивіденди, не самі лише докуки…

А от без прощального рукостискання (судячи з секундного вагання, в Павла Івановича мелькнула й така ідея!) ми обійдемося — ручки в нього, на диво, не пухкенькі, не короткопалі, цілком навіть інтеліґентні руки, але все одно, мабуть, пітніють. І хоч як по-військовому штивно він держиться, а статурка таки немужня: грушовидно опливає до стегон. І піджачком не приховати, що зад завеликий — пухкий, випинається. Жіночий зад. Щастить мені сьогодні на промовисті зади.

Нарешті ми самі. Ще кілька кроків у бік Золотих воріт (не змовляючись — до кав'ярні коло фонтану) — і Адьо закидає мені руку на шию й несе її там, тяжку, як голодне звірятко, що знай норовить куснути, смикнувшися нижче, і я так само відрухово чіпляюсь йому за стан, дотримуючи кроку, вгризаюсь боком у бік і чую його тепло: закон сполучених посудин, як каже Адьо, і якщо Павло Іванович Бухалов, за невитравною цеховою звичкою, проводжає нас поглядом з-за рогу (чи як там це робив Штірліц), то тим гірше для нього: хай піде і вдавиться своєю котлетою.

— Він, як тільки тебе вгледів, зразу штани спустив! — сміється Адьо. — Ти б чула, як зі мною в кабінеті в себе розмовляв, перш ніж мою заяву підписати, — а хто, а звідки, а навіщо, а хто вона вам, а звідки у вас інформація, — допит формений. Під кінець я вже й сам почував себе досить підозрілим типом… А тут, ну просто метаморфоза!

— Ось вона, велика сила батьківської любови…

— І Лялюсьчиної популярности, прошу не забувати!

— Ага, серед есбеушників особливо. Не сумніваюся, що він о тій порі, як я в ефір виходжу, вже давно спить як бабак, — після новин зразу ж і в люлю. Теж мені, фан знайшовся…

— Все одно, Лялюсь, — ти телезірка, ти відома постать — це грає, ого як, сама бачиш… Він же й той привіт Ользі Федорівні на ходу придумав, щоб і собі якимсь боком примазатися до твоєї слави.

— Гадаєш?

— Та ну, стопудово! Показати, що й він тут не якесь фуфло, не лівий пацан, отак з вулиці… От побачиш, подзвони мамі. Певен, що Ольга Федорівна дуже здивується.

— Бухалов, але ж і прізвище!

— Я теж думав, лусну, коли він назвався. Насилу стримався.

— А він тобі там у себе в архіві що, тільки Павлом Івановичем козирнув?

— Кажу ж тобі, там до нього взагалі було не приступися. Привітний, як носорог під час гону.

— Але бодай заяву підписав?

— Підписати то підписав, сказав, будуть шукати, але ґарантій, що знайдуть, нема жодних. Лиши сперанцу, хто сюди заходить, — десь так. Ну, тепер, думаю, напружиться…

— Господи, Вероніка Бухалова — треба ж ТАК обізвати дитину! Це ж як, цікаво, вони на неї вдома кажуть — Вера? Ніка? Рона?

— Ніка, напевно. Рона, то якось уже занадто інтеліґентно…

— Ну, він же все-таки не мент, а, тіпа, «інтелідженс сервіс», ні? Дочка в консі… І, ти завважив, — у нього досить пристойні руки?

— Так я й ментів інтеліґентних стрічав, траплялося…

І Адька запускається в довгу й смішну історію (сама собою вона, може, й не дуже смішна, але він уміє смішно розказувати, точніше, вміє заражати тебе веселістю, з якою сам ставиться до того, про що розказує, — суґестивна здатність, що нею наділені цуценята й маленькі діти, а з дорослих — тільки направду талановиті люди, гарні й чисті душею, і я заливаюся реготом, слухаючи, як добросердий Адька з друзями вчив мента грати в преферанс на комп'ютері, коли той мент з'явився до

1 ... 65 66 67 ... 211
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Музей покинутих секретів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Музей покинутих секретів"