Читати книгу - "Яр"

Наталя почала з ним говорити по-німецькому, але солдат гаркнув на неї, і вона замовкла, не знаючи, у чому справа. Німець лишився стояти на варті, Онисим Лук'янчук же повів Наталю до поліції, власноручно замкнув у підвалі й знову повернувся на місток.

Так ото й просиділа молода вчителька півтори доби. Черговий не міг дати ніяких пояснень. Він торочив:

— Мені Лук'янчук сказав, що вона арестована, а мені що...

Коли ж викликали з дому Лук'янчука, який одсипався після вчорашнього вартування, він сказав:

— А в неї ж у паспорті написано чорним по білому: «орестована».

Коли йому пояснили, в чому річ, він здивувався:

— Так то, значить, батько в неї орестант? А я думав, що вона...

Афіноґен вибачився перед Наталею в присутності Максима:

— Неграмотный балбес, что вы с него возьмете!

Дівчина була бліда й змарніла. За півтори доби в неопаленому підвалі вона, певно, застудилася, бо шморгала носом і бухикала. Максим мусив провести її до самої домівки. Він ішов злий і внутрішньо спустошений і мовчав усю дорогу, не відповідаючи на хрипке щебетання Орестівни, яка з відомих причин почувалася просто щасливою.

— Розумієте, у мене такі сусіди... Карпа Мороза ж не чути, де він, і що він. Ну, думаю, це й мені націоналізм пришиють. Я ж у Морозів раніше частенько бувала... Тільки це між нами, чуєте, Максиме?

Він мовчав.

— У мене в кімнаті, мабуть, холоднеча... і дров нікому врубати. Ви поспішаєте, Максиме?

Хлопець буркнув, не розтуляючи вуст:

— Угу.

— Ви вважаєте, директорові не личить відвідувати своїх підлеглих? Навіть коли вони запрошують на склянку гарячого чаю? Я б зараз випила цілий чайник!

Але Максим був такий лихий, що на нього не виливали жодні натяки.

Уже добрих два тижні я відкрито ходив до Оленки. Паша не дуже докучала нам і швидко зачинялася на своїй половині. Кімната з ніччю й лежанкою вважалась Оленчиною, дівчина порядкувала тут сама. Скрізь — і на старому, ще материному комоді, і на шафі в кутку, і над вікнами, і на почорнілих образах, теж материній пам'яті, висіли квітчасті рушники, вишиті молодою господинею. Зараз вона вечорами тільки цим і займалася. До неї часто забігали подружки й, пореготавши та обмінявшись узірцями чи заполоччю, бігли далі, зиркнувши спідлоба на мене.

Серед Оленчиних подруг були й мої учениці, але ці дівчата уникали заходити до неї, знавши що туди вчащає директор. Оленка з цього приводу клеїла свої жарти:

— А що ти зробиш, як я возьму та й запишуся до школи?

Я тільки всміхався.

— Кинеш ходити? — допитувалась вона, доки я вставав зі свого місця й підсідав до неї. Волосся в Оленки завжди пахло гречаним медом. Я їй завжди заважав, і Оленка вдавано гримала на мене:

— Та йди, попереплутував мені всю заполоч!

Антін рідко заходив на цю половину, але в нього тут, в Оленчиному комоді, лежала махорка й різне інше чоловіче причандалля яке доводилось ховати від малого Антося. Антін Ягола, перш, ніж увійти, завжди бухикав за дверима, тоді повільно відчиняв і здоровкався. Я відразу помітив, що він до набагато молодшої сестри ставиться з повагою, і ті трохи грубуваті жарти, що він часом кидав, — були від браку виховання, а не злого подуму.

Я інколи сам собі дивувався, як швидко подарував Антонові ту кривду, через яку мало не перевернулося все моє життя. І то, певно, було тільки завдяки Оленці.

Рідко ж коли Антін, діставши махорки, починав тут-таки сукати цигарку. Тоді я знав, що є якісь новини, і чекав, що він казатиме.

— От ти, Максиме, вчився в університеті, геж? — зачепився він одного вечора, повернувшись із денної зміни. — Мабуть же, вас там і воєнному делу обучили?

Я невизначено схилив голову — куди він гнутиме.

— Скільки треба ймєть солдат, щоб наступать, прочім, на роту?

Я подумав, що вже й сам колись міркував над цією проблемою, то невже вона занепокоїла й Антона?

— Ну, батальйон...

— Геж? Ото й я кажу: чи довго ще германець зможе виставлять по батальону?

І він пішов, пахнувши їдким димом, не чекаючи на відповідь. А я замислився. Невже німці колись видихаються? Той невдалий їхній наступ на Москву...

Однак думати про це не хотілося. Мені все, усе на світі остогидло. У балачках і пустопорожніх роздумах немає жодного сенсу. Людина істота проста й мусить дбати про такі ж прості речі. Для мене, думав я, зараз існує тільки ця дівчина, що схилила голову над новим рушником і ниточку до ниточки гаптує взірець, який нагадуватиме елементарні речі природи: квітку, півня чи якийсь інший символ руху. Усе життя в основі своїй зводиться до простих рухів і простих сполук, і ми даремно про це забуваємо.

Я намагався заспокоїти себе, і це мені вдалося. Та іншим разом зустріч із Антоном Яголою була значно крутіша.

Усе почалося звично й тихо, з тієї ж таки саморобної махри. Зробивши самокрутку, господар дому пахнув і взявся за клямку. Тоді ніби роздумав і підпер плечем одвірок.

— Про кривого чув?

— Якого кривого?

— Та отого, що... в лісі, кажуть...

Я згадав Оленчині слова: «... з ружжом і з шаблею» й зареготав.

— Чого ти смієшся? Прочім, пустив з рейок ешалон.

— Хто? Чим? Може, костуром? — не вгавав я сміятися. — Де це