Читати книгу - "Яр"

— Хлопці наші казали. Путєйщики. Брехать не будуть своєму братові, повідіму, щось та є.

Антін затягся цигаркою, аж зашкварчало, і хитро прискалив око:

— А ти з усіма... начальниками той, та й не знаєш? Чи вони тобі про таке не кажуть?

Він дививсь на мене, і в його насмішкуватих очах, і в гачкуватому носі було щось притамоване й хиже.

— Прочім, гомонять, що й він учителював. У Веприках, чи що.

Я настовбурчився:

— Це ти до мене п'єш?

Антін відбувся жартом:

— Постав сулію, то й до тебе нитиму. Тепер самогон розрішонний, не те шо при совєцькій власті, геж?

Оленка стурбовано зиркала то на брата, то на мене, тоді таки не витримала:

— Ось годі вам, звелись. Антоне!

Брат обернувся до неї:

— Боїся, шо женишок утече? Не бійся, твій буде. Їстимеш і ти директорський пайок.

Атмосфера вже так розпеклась, що котрийсь із нас мусив залишити приміщення. Я був ладен схопитися й іти звідси геть, бо той «директорський пайок» був останньою краплиною. Хто б казав, а хто б і помовчав, думалось мені, — сам же працює на залізниці й теж отримує пайок, чого ж лізе в вічі?..

Антін, певно, теж одчув, що передав печі хмизу, і відчинив двері, але вже з сіней вистромив носате смагле обличчя:

— Прочім, що й казать: Кривому легше. Тіки один чобіт і треба, геж?

І заливисто реготнув, а мене аж сіпавка брала. Я дістав із кишені штанів капшучок із махоркою та папером і почав тремтливими пальцями крутити цигарку. Папір увесь час розклеювався й зовсім змок. Я відірвав новий клаптик і нарешті склеїв щось подібне до цигарки. І доки кресав шматком терпуга по кремінці, нерви потроху заспокоювались. Припаливши, я подививсь на Оленку. Вона сиділа, низько схиливши голову над вишиванням, і тільки повільно тицяла голкою на одному місці.

Я підійшов поза столом до неї, та Оленка ще дужче нахилилася. Я обережно підвів їй голову й заглянув у лице. Порожевілі щоки в Оленки були мокрі. Мені стало шкода її, так шкода, як нікого й ніколи досі, я пригорнув Оленчину голову до себе й застиг, а вона ще довго схлипувала, мов ображене дитя, якого нарешті приголубили. Я сів поруч і почав заціловувати й мокрі від сліз щоки, і сумні очі, і пухкі, мов трояндові пелюстки, вуста, які дивно пахли маленьким телятком чи молозивом.

— Я люблю тебе, Оленко, — у нестямі прошепотів я, а вона зненацька відтрутила мене й засміялася. — Не віриш?

— Мені ще ніхто такого не казав.

І знову засміялась.

Коли вже ми стояли коло хвіртки прощаючись, Оленка притулилася щокою до мого плеча й зовсім сумно проказала:

— Якби ти його бачив, який він був у пліну...

Вона мала на увазі брата, і я не відразу зв'язав виточку її слів із усім тим, що відбулося того вечора. І дивно: я вже зовсім не сердивсь на Антона.

Коли постукав у завішене вікно й мені відчинили, я не зразу второпав, що сталося. На всю хату сяяла гасова лампа, такого давно вже не було, досі світили каганцем, а за столом сиділи батько, сусідка, баба Макариха й Марія, моя сестра Марія, що десь пропала була в страшному вировиську війни. Я дививсь на неї й повільно впізнавав у ній ту Марію, з якою минуло моє дитинство. Це була дуже худа й замучена й дуже доросла жінка, зовсім мало схожа на ту щебетуху сестру, яку я не бачив стільки років.

— Оце й наш дерехтор...

Батько завжди казав так, і мені було неприємно слухати це слово, але зараз воно особливо зачепило мене, бо за столом сиділа Марія і я ніби дивився на себе її очима.

— Та поздоровкайся ж із сестрою, Максимочку, — мов малого, спонукала мене мати, розчулено дивлячись на нас обох. — Свята діва Марія со младенцем, — вона побожно перехрестилась до головної родинної ікони, — зглянулась на мої сльози й на мої молитви. Сестра твоя знайшлася, Максимочку.

Я підійшов ближче кроків на два й почав ще здалеку простягати правицю, тоді Марія вийшла з-за столу. Очі в неї були сухі й запалені, усі обплетені дрібними нездоровими зморшками. До горлянки мені підступив клубок, і я кілька разів болісно ковтнув, поки нарешті звільнився-таки від нього.

— Драстуй, Марі...

— Драстуй...

Ми потяглися одне до одного, щоб обійнятись, але тільки потисли собі руки. Я не знав, як далі поводитися. Спитати, чи оце вже вона повернулась? Хіба ж і так не видно, несу світня дурість.

Першою заговорила баба Макариха й трохи розрядила атмосферу.

— Піду я вже, як той казав, додому. О-ох, кісточки ви мої, кісточки, — марно намагалася баба випростати вже давно заклятий поперек. — А моїх нема — та й не видко...

Спираючись на куценький, півметровий ціпочок, удвічі скоцюрблена баба Макариха подибала з хати, а Марія незнайомим тихим голосом розповідала батькові про щось, певно, закінчувала перервану моїм приходом розмову:

— А він же як налетить, як налетить, і неба не бачиш...

«Він» — це стосувалося німців, їх усіх так називали, і я розумів, що йдеться про повітряний наліт. Я слухав і майже нічого не чув. Намагався поставити цю слабу жінку на місце своєї вже майже забутої за стільки літ подруги дитинства — і це мені погано вдавалося. Як же змінили ці страшні роки людей, докорінно змінили, годі тепер і впізнати когось.