Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

«Київ — жорстоке місто», — повторювала Дана, озираючись на вікна вечірнього Хрещатика. Чому кожній жінці в ньому дісталася хоч краплина щастя, а їй — ні? Сливці не належало в цьому місті нічогісінько, хіба що стіл та комп’ютер у залізобетонному пеналі. Робота не приносила задоволення. Хотілося одного — отримала інше! Роки збігали. І які золоті роки! Відчуття безпритульності, неприкаяності — ось що вона тут заробила, та й по всьому. Могла присісти на лаву десь у сквері й раптом ніби втрачала пам’ять: де вона, що з нею, куди йти ночувати?! Світило сонце, навколо бавилися дітлахи, а над нею кружляли ті самі незримі круки. Де її друзі? Адже недавно був цілий факультет, був коханий — молодий композитор… Вони розлучилися через її радикальні ліві погляди. Поки працювала під орудою «помаранчевих», потай зненавиділа все, що мало стосунок до національно-демократичного руху. То було життя людей, яких вона поставила по той бік бар’єра. Зрештою, Дана почала скаржитися на здоров’я.

І тоді Сливка вирішила скоротити собі шлях «нагору». З’явилася агресія проти всіх. Почала сама брати те, чого не дісталося. Але потрібно було переступити деякі моральні закони… Та вона ж на кожному кроці бачила, як це робить кожен, хто прагне видертися на вище крісло. Для подібного і їй не бракувало вольових якостей. Відтоді, коли ще мала час для занять спортом і музикою, дівчина винесла два правила: будь наполегливою і точно розраховуй свої сили. Так розпещена дитина експериментує на близьких йому людях — Сливка вирішила випробувати свою недобру силу на колегах і обрала першу жертву. Нею виявилася маленька на зріст, прищувата Люба Байрак. Вона прийшла в прес-службу з рухівської газети і завдяки літературному хистові та диплому журналіста цілком могла швидше за решту піднятися кар’єрними сходинками. Але ця дівчина була надто вразливою і невпевненою в собі. Не могла зрозуміти, чому молода начальниця постійно проводить її лютим поглядом голодної пантери. Якось під час чергового розгону Люба знепритомніла просто в кабінеті. Скандал дійшов до міністра.

Ця ситуація почала загрозливо повторюватись у стосунках із рештою підлеглих, але тепер, працюючи під прикриттям Марієва, Дана нічого не боялася. Євгена від клінічного гніву начальниці рятувало лише те, що вони виявилися земляками. Сливка раділа, що має рідну душу в цих стінах.

— Ми нікому про це не скажемо, правда ж? Це буде наш секрет. А тебе я називатиму братиком, — змовницьки сказала дівчина.

… Вони з Євгеном їхали міністерською машиною на одну з численних прес-конференцій. Чубенко показував дорогу. Нова міністерська верхівка понабирала водіїв із рідної глибинки, й вони плуталися на столичних дорогах.

— Я жила в наметах «біло-блакитних», брала участь в акціях опозиції. Через це мене й перевели на іншу роботу. А тепер, завдяки Марієву, відновили на посаді. Ми прийшли всерйоз і надовго. — Сливка повторила фразу, яка лунала з екранів телевізора щовечора. — Можу тебе запевнити: наш міністр — людина демократична, не переслідуватиме підлеглих за політичні погляди.

А ось це вже була угодовська фраза, і Євген подумав: чи нема в машині якогось «жучка»?

У чиновницьких кабінетах є свої Бермуди. Тут трапляються служби, яких бояться навіть свої. Отож застосовують особливий алгоритм стосунків. Таким був департамент у справах інвалідів на чолі з Іриною Крамар. Вона прибула з Криму відразу ж, у день призначення Марієва. Протеже була справжнім солдафоном у спідниці. Українською мовою в її кабінеті не говорив ніхто: Крамар виказувала невдоволення, коли її чула. Навіть Дана уникала цього кабінету, може, тому, що вимовляла звук «г» наближено до «х». Отже, замість себе посилала тюди Чубенка. Спілкуватися з Іриною Олегівною було те саме, що вступати в контакт із електричним скатом. Але обійтися без неї не могли. Міністр готувався виступити в парламенті зі звітом про виконання програми соціальної реабілітації інвалідів. З Іриною Олегівною належало погодити прес-реліз. Однак застати її на робочому місці, мабуть, міг тільки ясновидець. Телефон директора департаменту не відповідав, а часу залишалося обмаль. Нарешті Євген не витримав і подався на десятий поверх ловити Крамар. Спіймав на переході з одного кабінету в інший.

— А чого це ми в коридорі вирішуємо таку справу? — промовила густим контральто проспівала керівниця департаменту, оглядаючи Євгена з висоти свого зросту. Її русяве волосся було ніби притрушене борошном і нагадувало перуку. — Зайдіть пізніше, зараз у мене колегія.

Наступного разу Євген таки додзвонився й отримав дозвіл на доступ до особи начальниці. Про всяк випадок ще й постукав, перш ніж ввійти до заповітного кабінету.

— Та заходьте вже. Що там у вас? — буркнула Крамар, кидаючи з-під великих окулярів неприязний погляд.

Працівників прес-служби тут не вважали колегами, адже через Данину вдачу вони змінювалися надто швидко. Як можна вважати колегою того, чийого обличчя навіть не встигаєш запам’ятати? Обминаючи величезний стіл, Євген підійшов ближче й поклав перед жінкою два аркуші з текстом. Ірина Олегівна невдоволено примружилася й скоса глянула на папірці, не торкаючись. По тому її рука потяглася до телефона.

— Дано Василівно! Тут у мене ваш спеціаліст. Я хочу уточнити з приводу звіту міністра в парламенті. Хто буде замовляти журналістів? Ви продумали список? Дивіться, щоб потім у нас не було проблем.

Крамар взяла олівець і переставила місцями два речення в тексті. Скривилась і вигукнула:

— Невже не можна придумати яскравішого заголовка?!

Хлопцю завжди вдавалися заголовки в газетних публікаціях, але в міністерстві його швидко відучили від журналістських «трюків». «Ну і грець з ними!» — сказав сам собі Євген після двох усних доган від Сливки.

— А якщо такий: «Програму з реабілітації успішно реалізовано»? — уголос подумала Крамар.

— Чудово, — без ентузіазму згодився «спеціаліст».

Чубенка змучила підготовка до дня уряду у Верховній Раді. З-під його пера вже вийшло з десяток статей та інтерв’ю, героями яких були керівники