Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Факти, які не пройшли цензури, справді могли викликати неабиякий резонанс. Наприклад, мало хто знав, що підприємства, які не мають робочих місць для неповносправних людей, «відкуповуються» від Фонду соціального захисту інвалідів штрафами. Це стало законодавчою нормою. Було ще безліч інших гострих питань, які влада так само не бажала афішувати. Низку сумнівних компромісних рішень преса могла так «розмазати», що потім не відмиєшся, вважала Крамар.

— А ви знаєте, куди ці кошти витрачають? — кип’ятився молодий лідер спілки інвалідів під час розмови, в якій Євген зачепив тему використання штрафних коштів. — З формальної точки зору комар носа не підточить. Збирають спеціальну міжвідомчу комісію, яка розподіляє ці відрахування. Якийсь час я ходив на її засідання, а потім перестав. Там нас, інвалідів, не слухають. Дають гроші, кому хочуть.

Проте одне інтерв’ю Євген таки вирішив порятувати. Це була сповідь голови спілки спинальників-колясочників, який конфліктував з чиновниками більше, ніж будь-хто з голів громадських спілок інвалідів. Він обурювався: чому для проведення форуму неповносправних людей постійно обирають недоступну для безногих будівлю — Український дім, тоді як є цілком пристосований для цього Палац спорту з пандусами до самого порога? До речі, якраз навпроти самого міністерства.

Чубенко запропонував це інтерв’ю «Моїй Україні» як свій звичайний журналістський матеріал. Чорнята вперся, щоб публікацію оплатили. Але Галіза не дав грошей. Мовляв, задорого просять. Не так сприйняли проблему інвалідів українські телеканали. Вони показали кілька сюжетів, які зачіпали проблему безбар’єрності для інвалідів з подачі того ж таки спинальника. Євгену залишилося лише червоніти перед ним.

«Соціалку» застовпили за собою ліві фракції. Навряд чи вони добивалися розгрому міністерства, яким керувала друга особа після прем’єра, — принаймні так назвали Марієва в одній з наближених до уряду газет. До стриманих інтонацій зобов’язували коаліційні домовленості соціалістів з «біло-блакитними»… Кабінет Міністрів остаточно сформувався днями.

Чубенко привів Сливку в ложу преси. Дана була в доброму гуморі. Усе тут вона бачила вперше — і сесійну залу, й обличчя народних депутатів, знаних завдяки телевізору, і елітне кафе, й журналістські кулуари. Євген був за гіда.

— Дано, якщо ти так комплексуєш, що не маєш відповідної освіти, чому б тобі не вступити в університет, на журналістику? — запитав Чубенко.

— Та ні, поки що питання так не стоїть, — відповіла Дана. — Я ще остаточно нічого не вирішила. Тато каже, що мені слід піти в аспірантуру.

Євгена ще просто не знав, з ким має справу. Дівчина вже була охоплена спортивним запалом у бігу зі службовими бар’єрами, які спритно перестрибувала. Прес-служба їй бачилася одним із таких, а за ним мав постати інший, вищий. Який сенс затримуватись у нинішньому статусі? Досвідчені колеги Сливки це добре розуміли. Можливо, саме тому Дана не відчувала теплоти в ставленні, коли входила до міністерських кабінетів. Тут подейкували про феноменальну плинність кадрів у прес-службі й вбачали причину в характері начальниці. Лише Євген як людина нова, зі своїм дещо сентиментальним ставленням до молодої землячки, міг помилятися щодо неї.

— А ти нічого не розповідаєш про себе. Напевне, про щось мрієш, — загравала Дана.

— Авжеж, я хотів би, щоб у театрі поставили мою п’єсу.

Сливка вражено глянула на Чубенка.

— Ти пишеш щось своє? Як цікаво!

Такий захід, як день уряду, швидше нагадував політичний салон і проходив за узвичаєним сценарієм. Після бравурної доповіді Марієва профільний комітет підготував для учасників обговорення прохолодний душ. Критикували добряче, але не вбивчо. Інша справа — виступи опонентів. Екс-міністр праці нагадав присутнім, якими розгромними були висновки Головного контрольно-ревізійного управління після того, як скінчилося перше ходіння Сергія Климовича у владу. Та спікер відразу під якимось приводом звелів вимкнути мікрофон.

Повернувшись до свого робочого кабінету, Євген виклав усе почуте в інформаційному повідомленні. Дана підсіла до монітора й відразу ж заходилася скорочувати, з насолодою спостерігаючи за реакцією журналіста. Урешті-решт, від тексту майже нічого не залишилося. Тоді прес-секретар скопіювала з парламентського сайту промову Марієва та вставила її у файл Чубенка.

— Отак-то, Євгене Володимировичу! — Дана ляснула текою об стіл.

Вона любила такі моменти — коли категорично ставила крапку. Відтепер її підпис красувався під усіма паперами, які виходили з цього кабінету.

«Ви продали їм свій талант, то чого ж дивуватися», — сказав Євгену Тодоско. «Але і ви теж дещо продали», — той не залишився в боргу.

Працівник спецзв’язку Укрзалізниці, Петро Олексійович останні шість років був на посаді «куди пошлють» у одній зі столичних райдержадміністрацій. Хоча він інколи дописував у безкоштовну районну газету, — річ надзвичайна серед службовців, — його звільнили під час скорочення штату. Тодоско нещадно критикував чинного столичного градоначальника й кілька разів безуспішно балотувався на посаду київського мера. Новий працівник міністерської прес-служби — світлоокий, підтягнутий, з пшеничними вусиками і добре поставленим голосом, завжди, здавалося, був у доброму гуморі і більше скидався на актора чи, швидше, антрепренера. Раніше він тримав приватну телестудію, ходив до театрального гуртка й під час новорічних свят грав роль Діда Мороза. На його гарно пошитому костюмі ніби й досі виблискували залишки ялинкового дощику.

Цей чоловік засвідчив, що вміє виживати за будь-яких умов. Упродовж цілого місяця новому працівникові не платили, вважаючи це для нього випробувальним періодом. Лише Дана, оцінивши відданість Петра Олексійовича, запропонувала йому гроші з власної кишені. Тепер Петро Олексійович і Чубенко формально значилися спеціалістами одного рівня. Сливці подобалося в Тодоскові його вміння складати буриме, виголошувати тости й повсякчасна готовність навідатися до сусіднього гастроному. Але головне, для чого рекрутували Петра Олексійовича, було діловодство. Мало того, що він друкував розлогі таблиці зі звітами, то