Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Реформи певною мірою стосувалися й української судової системи. До нашого часу дійшов твір невідомого автора «Зауваження до Малоросії належні», написаний орієнтовно 1802 р. Анонімний критик негативно характеризує наслідки відродження Павлом І окремих елементів українського судівництва, дає нищівну оцінку юридичного менталітету українців: «…ніде й ніякий народ до складення ябед і до продовження тяжеб, і часто пустих і безпідставних, настільки не схильний і не жадібний, як народ Малоросійський»[436].

Характеризуючи підкоморські суди, автор «Зауважень» визначає етимологію цього поняття, виводячи назву польської посади підкоморія від німецького слова «Катега», від якого походить назва науки — камералістики. Доводиться польське походження терміна «повіт» і доцільність перейменування українських повітових судів в «уездные суды» та приведення їх діяльності у відповідність до російського законодавства. Так, на думку аноніма, існуюча система виборів до повітових судів за польським правом зовсім не підконтрольна губернській адміністрації. Таким чином, козаки обираються до судів «не на 3 роки, а назавжди». Критикуються необґрунтовано високі судові мита, що стягуються на підставі Литовського статуту[437]. Українська судова система виставляється неадекватною потребам часу. Через реформу гетьмана К. Розумовського було скорочено кількість судів до тієї кількості, що була за польських часів, хоча населення відтоді істотно збільшилось, а юридичний побут ускладнився. Так, після реформи 1760–1763 рр. замість 164 сотенних правлінь, які розглядали кримінальні справи, в Гетьманщині лишилось тільки 10 гродських судів. Павло І повернув ці хиби. Створення одного Генерального суду замість шести палат призвело до того, що його кримінальний департамент днями й ночами розглядав справи, а цивільний департамент накопичив їх тисячі[438].

Уряд у дечому дослухався до цих зауважень. Єдину Малоросійську губернію 1802 р. було розділено на Чернігівську й Полтавську губернії. З. Когут пише, що тоді ж було ліквідовано Генеральний суд[439], що не зовсім точно. Генеральний суд у Чернігові був залишений для Чернігівської губернії, а в Полтаві був створений ще один Генеральний суд[440]. Інші особливості судової системи Правобережжя та Малоросії, запроваджені за часів імператора Павла, існували до поч. 1830-х рр.[441]

Характеризуючи першу пол. XIX ст., треба згадати погляди освіченого бюрократа й реформатора М. М. Сперанського, який кілька десятиліть перебував у мейнстрімі законодавчого процесу. У своїй «Записці про улаштування судових і урядових установ у Росії» 1803 р. він намагався визначити поняття суду, співвідносячи його з поліцією. Суд, розбираючи справу, може як засудити, так і виправдати насильство, а поліція спостерігає, щоб ніде ніякого насильства не було. Таким чином, суд — єдиночасна дія закону, що визначає порядок речей, а поліція — безперервна дія закону, що утримує цей визначений порядок.

Погляди чиновника на суд склалися передусім під впливом праць французьких учених. М. М. Сперанський захоплювався порядками наполеонівської Франції. Крім того, у «Записці» М. М. Сперанський кілька разів цитує трактат британського вченого І. Бентама «Про цивільне й кримінальне законодавство»[442], де в оригінальний спосіб розкривається типологія влади: «Дехто розділяє первісні складові частини на два класи: 1) на владу законодавчу; 2) на владу виконавчу. Дехто долучає до цього ще третю гілку — владу зі стягнення податків, а дехто й четверту — судову». Говорячи про судову владу, автор зазначає: «Серед тих авторів, що розглядали цю владу як відмінну від влади законодавчої, я не знайшов нікого, хто знав би цю відмінність». На його думку, сутність судової влади полягає в тому, що для її реалізації суддею потрібен збіг обставин, чого не треба для легітимації актів законодавця[443].

І. Бентам, усупереч кон’юнктурі свого часу, відстоював переваги одноособового розгляду судових справ. Недоліки колегіальності судового розгляду він убачав у дробленні відповідальності: «Одинокий суддя, не будучи здатним протиставити своїм осудникам силу корпорації, скоро впав би під ударами спільного осуду, якби був настільки божевільним, що наважився б піти наперекір громадській думці»[444]. М. М. Сперанський у своїй «Записці» зміг уловити цю думку: «Ніде упередження не піддане настільки частим спокусам,