Читати книгу - "Нічний цирк"

Самого ж чаклуна вона запроторила до велетенського старого дуба, схожого на цей. І закляття, яким вона скористалася, було таким сильним, що навіть стародавні й могутні чаклунові чари не змогли скасувати його.

Так вона його там і покинула, і ніхто не міг звільнити чаклуна, бо не знав, що він усередині дерева. Проте він не помер. Певно, дівчина радо вбила б його, щойно дізналась таємниці, але неможливо вбити чаклуна його власними чарами. А може, вона взагалі не хотіла позбавляти його життя. Хоча її більше цікавила могутність, аніж він сам; дівчина пожаліла його трішки, але цього було достатньо, щоб залишити його живим. Вона задовольнилася пасткою й гадала, що цього буде досить.

Проте насправді все було не так чудово, як вона собі думала. Дівчина ставилася до своїх нових таємниць легковажно, хизувалася ними й навіть не збиралася берегти. Тож їхня могутність урешті-решт зникла, а з нею й сама дівчина.

А чаклун тим часом став частиною дерева. Дуб ріс і міцнішав, гілки простягалися до неба, а коріння вростало глибше в землю. Чаклун став частиною листочків, кори, живиці й жолудів, які білки розносили по лісі, аби з них виросли нові дубки. І коли ці дерева з’явилися, він був також у їхніх гілках, листі й корінні.

Тож, утративши свої секрети, чаклун здобув безсмертя. Його дерево простояло ще довго після того, як дівчина постаріла та втратила свою вроду. Вийшло так, що він навіть став величнішим і сильнішим, ніж був до того. Утім, якби йому випав другий шанс, чаклун, імовірно, піклувався б про свої таємниці ретельніше.

Прибамбас змовк, і в наметі запала тиша, а дерево здавалося живішим, аніж тоді, коли він починав свою історію.

— Дякую, — каже Крихітка. — Це гарна казка. Наче й сумна, але водночас — ні.

— Прошу, — відгукується брат. Він іще ковтає сидру, але той уже не гарячий, а теплий. Хлопчик стискає горнятко руками, підносить до очей і пильно дивиться на нього, поки напій не починає парувати.

— Нагрій і мій теж, будь ласка, — каже Крихітка, підіймаючи своє горнятко. — У мене ніколи не виходить.

— Ну що ж, а в мене ніколи не виходить змушувати речі літати — тож нічия, — каже Прибамбас, але без суперечок бере горнятко й дивиться на нього, поки сидр знов не стає гарячим і не дихає парою.

Хлопчик нахиляється, щоб передати горня сестрі, а воно випливає з його рук до її. Рідина вкривається брижами, але взагалі рух такий плавний, наче горнятко ковзає по столу.

— Хвастуха, — каже Прибамбас.

Діти сидять, попиваючи підігрітий сидр, і розглядають переплетені гілки, що тягнуться до стелі намету.

— Бамбасе, — каже після довгої мовчанки Крихітка.

— Га?

— Застрягнути десь не так уже й погано? Залежить від того, де ти застряг.

— Гадаю, це залежить від того, наскільки тобі подобається те місце, — припускає брат.

— І наскільки тобі подобаються ті, хто застряг там із тобою, — додає Крихітка, копаючи своїм білим черевиком його чорний.

Хлопчик сміється, і звук луною шириться в наметі, злітає над гіллям, прикрашеним свічками. Кожна з них горить тремким білим вогником.

Лондон, квітень 1895

До свого повернення в Лондон Тара Берджес не звертала уваги, що на візитці, яку дав їй містер Барріс, зазначено не адресу приватного помешкання, а «Мідланд Ґранд Готель».

Кілька днів картка лежить на столику у вітальні, а Тара, опинившись у кімнаті, щоразу глипає на неї. Часом дівчина забуває про картонний прямокутник, поки він знову не потрапляє на очі.

Лейні намагається переконати сестру приєднатися до неї та провести відпустку в Італії, але Тара відмовляється. Вона майже нічого не оповідає про свою поїздку до Відня, лише згадує, що Ітан питав про Лейні.

Лейні гадає, що настав час і їм переїхати кудись, можливо, їм варто обговорити це після її повернення.

Тара лише киває й міцно обіймає сестру перед вирушанням.

Вона залишається на самоті в міському будинку й відсторонено тиняється ним, залишаючи на стільцях і столах напівпрочитані романи.

На всі запрошення мадам Падви приєднатися до неї за чаєм чи супроводжувати її на балет Тара відповідає ввічливими відмовами.

Вона повертає всі люстра в будинку обличчям до стіни. А ті, які не може повернути, завішує простирадлами, і в порожніх кімнатах вони нагадують привидів.