Читати книгу - "Скалаки"

Люди простого роду, в убогих сіряках, боронили людські права; а супротивниками їх були ті, хто володів великими маєтками, налічував багато предків, посідав урядову й місцеву владу. Наслідок боротьби неважко було передректи.

Пани твердили, що підданські повинності є невід’ємною частиною маєтку, яку вони разом із грунтами успадкували по своїх батьках або ж купили за готові гроші, отже, придбали законним чином, як те й записано в межових книгах. А її величність, мовляв, у коронаційній присязі зобов’язалася зберегти всі пільги та привілеї, чеськими королями їм надані й потверджені. Доводили, що новий порядок піде скорше на шкоду, ніж на користь краю. Ставши вільним, казали вони, селянин матиме з того тільки більше вільного часу, який він однаково промарнує, а пан натомість зазнає великого збитку. Підданцям потрібен нагляд і примус; якщо ж їх звільнити від повинностей, це тільки зашкодить їм.

Так захищалося панство.

Чутки про все це скоро дійшли й до находської глушини. Від села до села летіла радісна звістка, що страшне ярмо має бути зняте з люду. Декому не вірилося, інші, навпаки, вірили надто щиро і вже тішилися майбутньою волею. Тільки наймудріші крутили головами:

— Хтозна, хтозна...

Цісарева й королева Марія-Терезія не поступалася, вимагала, щоб привілейовані стани погодились на зміну відносин між панами й підданими. Але шляхта, котра не надто пильно захищала честь і добробут вітчизни, дбаючи тільки про те, щоб запобігти ласки при дворі, тепер дозволила собі опозицію, бо ж захищала себе.

Їржик на час облишив своє діло. Нелегко було розворушити людей, які від довгого рабства отупіли, стратили одвагу й віру в себе. Нині перед ними заблимав блудний вогник — надія, і вони погналися за нею, сподіваючись визволення «згори». Багато хто вже підняв голову вище, наважувався перечити князевим урядовцям. А ті мстилися, ще обтяжуючи понад закон ярмо панщини. В народі ж зростала ненависть до них.

Минула осінь, минула й зима.

— Навесні! Навесні! Діждемось нарешті!

— Вже вирішено! Цісарева обстала за нас!

— Наше зверху! Кінець панщині!

Так гомонів народ. Але Їржик мовчав. Він не вірив панам. Думав, як воно буде далі: «Як побачать люди, що надія їхня не справдилася, то, може, хоч це збурить їх, і для мене настане слушний час». Він тепер частенько бував на «Скелі», помагав у господарстві, або жив на Мартинівському хуторі. На молоде подружжя — Єніка й Франтіну — можна було покластися.

До Находського замка надійшла звістка, що князь приїде наприкінці квітня. Сніг розтав, настала сподівана весна.

Почалися весняні роботи. Економи вже загадували підданцям панщину, як і щороку. Наймит чи наймичка мусили відробити тринадцять днів на рік; халупник, який платив 53 крейцери податку,— двадцять шість днів. Хто платив до 2 золотих податку — відбував один день на тиждень, хто до 7 золотих — два дні, хто до 9 золотих — три дні; господарі, що сплачували від 9 до 14 золотих податку, відробляли три дні одним тяглом; від 14 до 28 — двома тяглами, та ще від святого Яна до святого Вацлава мали давати до двору раз на тиждень одного пішого робітника. Ті, що платили від 28 до 42 золотих, посилали на панщину троє тягол тричі на тиждень і в зазначений вище час одного робітника пішого раз на тиждень, хто ж платив понад 42 золотих — четверо тягол тричі на тиждень і від святого Яна до святого Вацлава одного робітника пішого раз на тиждень.

Отакий тягар навесні 1774 року знову навалився на плечі людям, котрі вже були сподівалися та раділи, що нарешті здихаються його. А тому багато хто зволікав, відмовлявся виходити на панщину; відповіддю на те була цюпа, а потім ще й грамота, що розхвилювала весь народ. То був універсал, виданий 21 квітня. В замковій канцелярії з радістю зустріли цей указ, яким було повелено, щоб до остаточного вироку всі повинності виконувалися дотеперішнім порядком. Універсал показали війтам, звертаючи увагу на слова «дотеперішнім порядком», і звеліли оголосити по селах цісарську волю. Багато людей ходили в канцелярію побачити вивішений там папір і пересвідчитися. Справді, там стояло: «дотеперішнім порядком», як і завжди.

Страшне розчарування спіткало людей; одні понурили голови, другі стискали кулаки. Зовсім мало було таких, котрі ще покладали надію на оте «до остаточного вироку».

— Манять, хіба не розумієте? Підмазали медом, щоб не таке гірке було. О, ви ще мало знаєте панів!

— Цісарева, кажуть, і хотіла, але двірські пани все зіпсували.

— А наш Піколон буцім найдужче опирався.

— Того ж то він і не приїхав сього літа до замка.

— Шкода, що Скалак його тоді не порішив...

— За худобу нас має!

Не тільки на Находщині,