Читати книгу - "Закляття відьмака"

— Книжнику, ти вільний. І вас скоро відпущу. Тільки поможіть милостиню роздати.

Я відійшов у натовп, але не побіг зразу віддавати книгу. Дивився здаля, що робитимуть боярин Сергій і його наймити.

Він направив коня до Пирогощі. Перед майданом спішився і передав вуздечку кульгавому. Взяв козуба від молодиці й роздав старцям по пампушці. Всі кланялись і благословляли його. На Подолі жебраки не розбещені. То біля Печер порозпасалися на щедрій милостині прочан. Одного козуба не вистачило, і боярин подав знак рукою молодиці, щоб вона принесла й другого козуба. І другий козуб він роздав.

Молодиця забрала порожні козуби.

Боярин тим часом поліз до суми, що при сідлі висіла, витяг звідти монети. Певно, мідні пули, бо цілу жменю сипонув у лапу кульгавому, мов кавунове насіння. І поїхав далі, навіть не озирнувшись. Молодиця підступила до кульгавого і так розмахувала руками перед його лицем, що без слів було зрозуміло — вона вимагає свою половину. Кульгавий взяв пучкою з долоні й подав молодиці. Та схопила і, втираючи очі кулаком, подалася на торжище.

Кульгавий обережно засипав монети до капшука. Обернувся на всі боки. Пильно оглянувся довкола. Настовбурчив вовчу шапку і покульгав до недалекої корчми.

Я за ним, попід парканами тулячись.

Він зайшов до корчми. Я ж почав торочки на постолах перев’язувати. Неквапно та гарливо. Спочатку на одній нозі, потім на другій. Торбу почепив на паркан і ніби на неї позираю, а насправді стежу за дверима. Аж ось дочекався — викульгує голубок. А з ним ще якийсь міцний хлоп у зеленім каптані. Каптан ще справний, хоч видно, що старий. Вони поспішили до заїзду. І не озирались. Несли кільце ковбаси печеної, хлібину-загребу і глек чималий. Нічого й мудрувати — грати поспішали! Я того, в зеленім каптані, признав. Бачив його у гурті львівських купців. Вони так роз’юшились від гри!.. Тоді я зміг піти спокійно віддати книгу господареві й забрати заставу…

Про те, що він зразу ж подався до Глибочицьких воріт, нікому не прохопився.

… У здоровенній корчмі туман від пічного чаду, від пари з розпечених страв, від густого людського дихання і вогкого одягу.

Книжник довгенько чекав, поки зміг пробитись до корчмаря. Здоровань прохрипів, як Книжник швиденько передав йому колоду карт. Корчмар відхилив дубову обгортку і гостро спитав:

— Ти ними наче й не грав?… Якими ж ти картами грав? Їхніми?

— Та-а-а, — махнув непевно рукою Книжник. — Кухоль пива і перепічку… Ну і… заставу поверни…

— Так ти програвся? — хрипко спитав корчмар.

— Та-а-а, — протяг Книжник так само непевно, нічого не стверджуючи і нічого не заперечуючи.

— Одні казали — литовців обчистив. Другі казали — нічого не було. Треті казали — литовців у сподніх ногавицях пустив… Так хто бреше, а хто правду каже? Га? — зазирав Книжникові в очі, а глек пива і перепічку тримав на дошці, але не подавав йому.

— І те… і те… Круговерть… Давай пиво, бо горло сохне… Скажи краще, ти не граєш, тобі видніше — чого литовці приперлись? Все казали — торгувати приїхали…

— Торгувати приїхали? Проте більше по місту і торжищу нишпорять. Все щось придивляються, наче принюхуються. Хтось, не пам’ятаю, із киян признав в одному Вітовтового псаря. Другий ніби признав княжого путного. Певно, ради радять із татарами…

— Диви, а я вже думав, що сусідове Київ і забули…

— Чого ж забули? І ляхи-купці приїхали. Все мужі як один, міцні, ставні. Ну мечники — й годі. І всі в монастирі помістились під Горою.

— Цікаві речі розповідаєш, господарю, але заставу поверни. Карти я тобі віддав.

Корчмар подзвонив у калиті рукою і поволі видобув кілька монет. Довго длубав масним пальцем і зрештою відсунув одну монету-лусочку.

— Застава не вся. Ти мені ще винен.

— А я хіба задарма про ляхів, литовців і татар розповідаю?

— Та я все про них і без тебе взнаю. Тільки піду на торжище і вмить довідаюсь.

— Не підеш, Книжнику, на торжище. Кудись знов сховаєшся — чи грати, чи книги списувати. Немає в тебе часу зараз про все самому взнати.

Книжник сперечатись не став, допив пиво і, доїдаючи перепічку, вийшов з корчми.

— Тепер у мене був час, і я пішов віддати книгу хазяїнові. Затим з облегшеною торбою рушив до шевця. Великий був майстер і не менший книжник. Тільки любив він всіляку світську книгу: пісні списував, дивні історії про пригоди витязів і лицарів. Сам писав, зшивав у зошити і палітурки робив не згірше венеційських. Я вам свідчу!

Загинув під копитами татарськими. І вся його книгозбірня згинула — ціла скриня книжок і згортків. Він мені й допоміг палітурку зробити з телятини і липових дощечок. А я йому за те заголовні буквиці пооздоблював візерунками і розцвітив різними кольорами. І він був без межі радий. І я був щасливий, книжка без палітурки — то лицар без доспіху. А тепер вона була надійно захищена! Отож коли я повернувся, то все що взнав розповів йому. Сіли ми з ним, почали гадати,