Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Смак заборони 📚 - Українською

Читати книгу - "Смак заборони"

632
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смак заборони" автора Ада Самарка. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 91
Перейти на сторінку:
Що, нема тепер у твого тата більше турбот, крім того, щоб тебе в облозі тримати? Тепер, я думаю, ти можеш однозначно сказати, як там справи з Генералкою?

Я остовпіла. Просто обережно, потроху виймала себе з цієї лапи, напружено міркуючи над змістом сказаного.


— Я… я… готова…

— Натяк зрозумів. Від першої до третьої, чи не так?

— Ага.

Він злився з гепардовими тінями джунглевого тенту, залишаючи мене у вирі суперечливих почуттів.

Siesta

Мене змусили з’їсти салат, багато супу, два курячі стегна з щедрим гарніром. Батькові було зле й без того, але після такої обжерливості він вийшов на заповітну релаксацію о 12:55 й залишив мені гору немитого посуду й дорогоцінну волю (у сусідній кімнаті біля відика). Рештки мого другого впокоїлися в порожнині відра для сміття. Я переконала Мироську, що їй зовсім не обов’язково йти зі мною туди, куди я йду. Вона насупилась і все-таки відпустила мене — напахчену й вимиту, в білому сарафані, з божевільним поглядом. Крихітка мимохіть здогадувалася, куди я намилилась.

Я стрибала кам’янистими стежками, мчала, мов буревій; у низькій траві, у високій траві; повз ці мініатюрні затишні куточки імрайського життя:

Кипарис. Діжка. Багато високої жовтої трави й пронизливо блакитного цикорію. Пісок із покришених черепашок і вохристі камінчики. Шматок моря й свіжий вітер. Полуднева спека. Шпагат із білизною між кипарисом і покришеною, побіленою вапном стіною. І колись настане день, у який це все перестане бути моїм. Коли-небудь я побачу це все востаннє, так, як кожна людина бачить у своєму житті останнє сонце.

— До дідька! — прошипіла я вголос і зупинилася перед тінявою огорожею, що невиразно сіріла серед голого, безбарвного каменю. Там, унизу було урвище. Імрая. Ось тут, на цих тихих відлюдних скелях, в спекотну сієсту, де дзенькіт тиші й далеке, вкрадливе похлюпування хвиль свідчать про апогей щастя людського існування. Вони не розуміють цього. Ніхто ніколи не зрозуміє. Це жовто-буре каміння внизу, ці м’які льодяникові хвилі й розмірене погойдування пухнастих водоростей, цей рай — я більше НІКУДИ не хочу! І настане день, коли почнеться мій останній ранок. Спочатку тут, а потім у всій обмеженості світу. А що буде потім — ніхто не знає.

Мені нічого не варто було переступити з території маяка на територію «Жемчужини», повиснути над безоднею, приборкати свою інерцію й навіть не злякатися.

Важко дихаючи, стискаючи шорстке поруччя, я дивилася вниз.

Море. Сонце. Сонце на морі. Імрая. Пари роздягнених до пояса солдатів, які мажуть фарбою чуже, більше не генеральське поруччя вздовж сходів. Затишне здичавіння й відчуженість. І тиша.

Я розвернулась, глянула в бездушне небо й так само бездушно легко побігла назад. По густому килиму глиці, крізь ці пахощі, змішані в нерухомому повітрі з тітчиними Галіними турецькими парфумами на моєму тілі. Наосліп продираючись крізь привітне зело, спотикаючись об вохристе каміння, добігла я до маяка й практично не захекалась. Зірвала з балкона купальник і прихованими стежечками (моїми) вздовж урвища помчала на пляж. Усе лилося, начебто звучала одна неперервна нота, й вона не змінила свого напруженого тембру, коли я побачила в снопі сонячних променів Віру, Альхена й ще когось. І обличчя Віри, звернене до мене, хоча я бігла ще далеко від них, і її палець, який спершу доторкнувся до плеча Альхена, а потім вказав на мене.

Не зупиняючись, я скинула сарафан, стисла його під пахвою, стягла пантофлі, пожбурила це все на гальку біля води, розігналась на розпеченому пірсі вперше в житті, не усвідомлюючи до пуття, що роблю, — шугонула головою вперед, із шумом розсікаючи це непохитне гладеньке море. Так я навчилася стрибати вниз головою.

І запала тиша. Я несамовито борсалася під теплою водою, потім рвучко зринула й ледь не захлинулася: там, на пірсі, просто переді мною був він. Сидів навпочіпки, схиляв своє привітне обличчя, немовби над акваріумом.

— О, які люди! А що ти тут робиш? — вода відібрала голос, я пірнула.

— … облом капітальний. Я насилу відскіпався, — він легко витяг мене на пірс і теплою рукою змахнув зо дві іскристі краплі з мого веснянкуватого носа.

— Я там був.

— Та невже! Знаєш, а я теж! — засміялась я невесело.

— Я Вірі вже розповів. Маячня. І дуже шкода. Бери своє шмаття, ходімо до нас, — я агресивно висмикнула лікоть із його руки:

— Ну й…?

— Ну, й сиджу, чекаю на тебе. Аж тут якась баба, знаєш, з породи необтраханого стерва, як здійме раптом вереск! Пляж-бо для високопоставлених осіб, а на мені, як ти сама розумієш, — він місячно посміхнувся й красномовно провів рукою по відповідному місцю, — нічого не було.

— Ах, навіть так…

— Поверещала вона, поверещала і…

— Ти її трахнув.

— Hi-і. Вона помчала собі далі. Та менше з тим… Ну, я сиджу, загоряю. Гарно. Настрій — о!

Смаглявий вказівний палець мітить у небо.

— І в мене теж «о» щойно було… — буркнула я, витираючись його червоним рушником, на якому начебто ще виднілися дві красномовні темні плями.

— Та годі… Перестань приндитися. Усе було б у кайф, якби не потривожили мене два козли. У кирзових черевиках, у формі — все як треба. Запитують, що я там роблю. Я їм кажу: «Побачення дівчині призначив, чекаю ось». А вони мені: «Так зараз же спека!».

— А ти без плавок?

— Зрозуміло, ха-ха. Я їм відповів, що як дуже хочеться, то ще й не такої спеки не злякаєшся!

— І ти перестав бути ворогом народу?

— Авжеж. Вони попросили, щоб я їм пістолети постеріг, а самі пішли купатися.

«Я тобі не вірю», — тужно подумала я і сіла поруч із

1 ... 65 66 67 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак заборони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смак заборони"