Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

У голові його склалися плани найближчих дій, але обговорювати їх на нараді було зарано.

Перед ним стояли невідкладні завдання:

По-перше, знайти «брата Симеона» і розібратися з ним.

По-друге, ще раз допитати Ернста Шефера, з'ясувавши нарешті все про перстень.

По-третє, продовжити розшуки знаряддя убивства, ножа, можливо, того, що залишився у Каталін від її другого чоловіка — різника Андора Іллеша.

По-четверте, продовжити розшуки ножів, виготовлених Кравцівим та Самсоновим.

По-п'яте, поцікавитися подіями, зареєстрованими у відділеннях міліції області в ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня…

Втім, це, либонь, не «по-п'яте», а «по-перше». Треба було провести таку роботу, як тільки приїхав, але, захопившись, як і всі, версіями, що самі йшли до рук, вважав це за дрібниці.

А тепер, коли Кравців і Самсонов повністю перейшли до компетенції слідчого прокуратури, він може уважніше оглянутися навколо.

— Хочете, товариші, — звертаючись до всіх, сказав Бублейников, — я вам зараз намалюю повну картину?.. Значить, так: спочатку увійшов у дім Кравців. Каталін іще не спала. У неї був гість, який щойно пішов; тому й не закричала! подумала — повертається назад. — Хто був цей гість? — перебив Коваль.

— Це, Дмитре Івановичу, поки що не має вирішального значення. Але, звісно, і його знайдемо.

— Так от, поки Кравців душив Каталін, Самсонов кинувся у спальню дівчат. Убивці добре вивчили розташування кімнат. Ілону він зарізав одним ударом ножа.

— Цей щуплий Самсонов?! — відмовившись від позиції невтручання, вкинув капітан Вегер. Незважаючи на природну обережність, він уже вирішив стати відкрито на сторону Коваля.

— Еге ж, Василю Івановичу, — суворо повторив Бублейников. — Оцей щуплий Самсонов. Практиці відомі випадки, коли у стресовому стані в людини з'являються неймовірні сили. І не треба забувати, що Самсонов — боягуз. А значить, весь час тремтів, як заєць, і від страху був більш лютий…

— Вам, Семене Андрійовичу, детективи писати, — криво посміхнувся Коваль і знову мимоволі згадав Наталчин «Шлях до ніріапуса»…

Оперативна нарада наближалася до кінця. Вона нічого не вирішила, тільки уточнила погляди учасників і остаточно розділила оперативно-слідчу групу на два табори: Тура з Бублейниковим і Коваля з Вегером.

У Коваля вже стало звичкою заходити вранці у маленьку кав'ярню на вулиці Миру, де пригощали чудовою кавою. І після роботи тут можна було спокійно посидіти, подумати, не напружуючись, а так: схоплюючи то одну, то другу думку, що народжувалися, пливли, зникали і знову народжувалися.

Сьогодні, тікаючи від суперечливих думок, що цілий день атакували його, підполковник завітав сюди, розслабився і віддався потоки асоціацій, які, завдяки своїй несподіваності, навіть алогічності, іноді підказували несподівані рішення.

Каву було допито. Дмитро Іванович узяв ще одну чашечку.

«Добре, що Наталка не бачить, скільки я п'ю цієї чорноти, — був би сімейний скандал… Коли б швидше знайшли ченця… Від допиту його багато залежатиме… Звичайно, краще було б самому допитувати, Бублейников дуже гарячкує… Нетерпеливість і непримиренність майора цілком зрозумілі, але вони можуть зашкодити справі… А як йому про це скажеш?.. І так уже ображається, сердиться… Треба буде показати цьому «брату Симеону» перстень — цікаво, як він реагуватиме на нього… Так, перстень. Перстень, перстень… Що може сказати чернець про цей фамільний перстень Локкерів?.. А хто іще міг бачити цей перстень? Не тоді, а тепер?.. Гм, як я цього не врахував?..»

Коваль підвівся, квапливо розплатився і мало не вибіг на вулицю.

До будинку міліції було недалеко, і за кілька хвилин він уже пройшов повз здивованого чергового, з яким півгодини тому попрощався до завтра. Переступаючи через два-три східці, піднявся на другий поверх, у кабінет Вегера, де застав капітана, який складав у сейф папери.

Капітан не встиг здивуватися раптовій появі підполковника, як той видихнув:

— Телефон є у нього?

— Який телефон? У кого?

— У хустівського таксиста! І у Диби з Ужгорода. Службовий, квартирний — однаково!

— Зараз скажу, щоб подзвонили в автопарки і з'ясували. — Вегер умів не дивуватися і не розпитувати. Він незворушно глянув на Коваля, який важко опустився на стілець, підійшов до апарата і розпорядився.

— Фу, треба менше курити, починаю задихатися, коли поспішаю. І як це я випустив з уваги?.. Склероз, мабуть, старість підстерігає, лиха година! Раніше такого не бувало… Забув важливу деталь…

Виконавши завдання підполковника, Вегер із задоволеним виглядом повідомив:

— У нас хороша новина, Дмитре Івановичу. Знайшли цю святу особу. В Києві, у печерах! — Капітан урочисто поклав на стіл перед Ковалем повідомлення по всесоюзному розшуку громадянина Гострюка Семена Гнатовича. — Добре, що прізвище не змінив. Закопався, гад, у ці ваші печери.

— Які ще печери? — не втямив відразу Коваль.

— Київські. Де мощі святі. У Лаврі. Бував я там, руки коричневі їхні бачив. Так от цей Гострюк там працює. Мало того, він і справді приїздив сюди за три тижні до загибелі Іллеш!

— Як установили?

— Брав на роботі відгул на три дні, з двадцять четвертого по двадцять сьоме червня. А двадцять шостого його бачили тут. Одне до одного. А потім він, можливо, приїхав удруге і… був тим самим нічним гостем, якого на своє горе зустріла Каталін. У вас хіба є сумніви, Дмитре Івановичу? — спитав капітан, наштовхнувшись на спокійний погляд Коваля. — Які можуть бути сумніви? Якщо не Довгий та Клоун, значить, його робота… Вони тут, за фашистів, пани ченці навчилися катівської справи.

— Усе це добре. Добре, що встановили його приїзд. Але цього мало. Ви не поцікавилися: у ті дні, коли сталося вбивство, він не брав відгулу?

— Аякже, Дмитре