Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— Візьмемо його сюди. Поговоримо. Поки що це найреальніше, що можемо зробити, капітане. Чи не так? Але взагалі нам з вами треба бути обережними у висновках. Щоб не повторилася історія з Казанком… А що там Довгий і Клоун, що говорять?

— Тур допитував. Разом із майором. Усе те саме товчуть. Повторюються.

— Ну що вони так довго, Василю Івановичу? Додзвонилися у парки?

До кабінету Вегера заглянув сержант.

— Товаришу підполковник, хвилин двадцять тому вам телефонували, але до нашої кімнати потрапили. Ось номер залишили. Просили негайно подзвонити. Я вас у готелі розшукував, там лише дочка ваша була.

— Хто дзвонив? Звідки?

— З Ужгорода. Прізвище Диба.

— Оце так! Давайте телефон. А кажуть, немає телепати на цьому світі. Значить, з Ужгорода? Спасибі.

Сержант вийшов.

Капітан Вегер і далі стримував свою цікавість, знаючи, що запитувати начальство не годиться. Треба буде — само скаже. Коваль тим часом швидко набрав номер:

— Чорт візьми, зайнято!

— Значить, щось серйозне, — ніби кудись у простір промовив капітан, — коли ви вже… — Він не хотів сказати «чортихаєтесь» і не сказав, але підполковник його зрозумів

— Перстень, ось що! Чи був у пасажира перстень?.. О, нарешті, — перевів дух Коваль, почувши у трубці довгі гудки.

Біля телефону був Диба.

— Це підполковник Коваль. Олексію Федоровичу, ви мене шукали? Щось хотіли сказати?

— Дмитре Івановичу, добрий день! Пробачте, що турбую, але я подумав, може, важливо, а приїхати не виходить. Ще два дні не вирвуся — сімейні обставини… Я пригадав оту поїздку…

— Що саме ви пригадали? — Коваль нетерпляче забарабанив пальцями по столу.

— На руці у того пасажира був годинник, мабуть, швейцарський, ромбічний. Він у машині звіряв час по радіо… Я тоді ще подумав: гарний годинник. А потім забув, тільки тепер у пам'яті спливло… Не знаю, чи потрібно це вам…

— Усе потрібно. А на руці персня у нього не було? Із великим сапфіром. Синім камінцем… Пригадайте, будь ласка, це дуже важливо.

— Зараз, зараз… Пригадаю… — У трубці Коваля стало тихо, тільки вчувався далекий подих схвильованого співрозмовника. Через півхвилини Диба твердим голосом сказав: — По-моєму, був якийсь перстень, на правій руці… Але боюся помилитися: чи це у того пасажира, чи в якогось іншого… Якби поглянути на той перстенець, згадав би.

— Ви коли звільнитесь? Через два дні? Відразу і приїздіть. Виписую вам повістку… Чекатиму.

Коваль поклав трубку на важіль. Вегер уже все зрозумів.

— Час, значить, звіряв, — задумливо повторив Коваль.

— Завтра доставлять ченця. Якщо привезуть сьогодні, пізно ввечері, будемо допитувати?

— Відразу ж. У будь-який час. А тепер давайте подзвонимо у Хуст, Косенку.

Піднімаючись готельними сходами на другий поверх. Коваль задумливо побрязкував ключем об металеву бляху, на якій було витиснено номер кімнати.

Косенко твердо заявив, що його пасажир з Уралу мав тільки обручальний перстень.

— Значить, не приїздили на Закарпаття двадцять шостого червня?

Колишній чернець кивнув.

Він був худорлявий і високий. Лице мав м'яке і смиренне. Світлі, молочно-білі, як у немовляти, очі «брата Симеона» неспостережливій людині здалися б стомленими і погаслими. Вони навіть не оглянули міліцейського кабінету, майора Бублейникова і капітана Вегера, що сиділи за широким столом. Коваля, який стояв біля вікна, а відразу байдуже втупилися у ніжку віддаленого стільця, немов у точку опори.

Цей тупий погляд був облудним — господар його нібито не днвився, а насправді бачив усе навколо до останнього ґудзика і найменшої щілинки.

Мовчанка тяглася майже хвилину.

«Нащо йому приховувати свій приїзд, коли нічого поганого не зробив? Які в нього для цього мотиви?» — міркував підполковник Коваль, уважно вивчаючи ченця, як фортецю перед атакою: темний обвислий піджак, лупа на комірі, м'яке, не густе сиве волосся торкається плечей, тонкий нервовий ніс сіро-глиняного кольору, мішки під очима, і погляд…

— Чого ви темните, громадянине Гострюк? — мало не підскочив на стільці Бублейников, не витримавши мовчанки і не помічаючи, як поморщився Коваль. Підполковник не терпів нервозності і поспіху під час дізнання і вважав, що хвилювання слідчого, особливо якщо воно помітне, завжди на руку злочинцеві. — Чого темните? Відгул на роботі в кінці червня брали? Брали! Вас тут у ці дні бачили? Бачили! Навіщо ж ці вихиляси?!

— Відгул на роботі брав. Ваша правда. Їздив додому, в Івано-Франківськ. А сюди чого б я їхав? — питав колишній чернець чи то себе, чи ніжку стільця, так і не підвівши погляду на майора.

«Ох, не з того кінця береться! Лобом цей мур не проб'єш! — досадував Коваль. — Адже знає, що Гострюк — міцний горіх». Після визволення Закарпаття ченця мали судити за допомогу мадярським хортистам і німецько-фашистським окупантам, але він утік. Пізніше опинився у Києві, де жив мирно, нібито повністю порвавши з минулим. Його заарештували, судили, та за відсутністю свідків, частина з яких виїхала за кордон, інші померли, суд обмежився умовним покаранням.

У Бублейникова був свій метод допиту. Він не давав підозрюваному опам'ятатися, кричав, залякував, ловив на слові й часом досягав свого — звичайно, у тому випадку, коли в людини була слабка нервова система.