Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

— Як! — вигукнула Маріс. Батько зітхнув уві сні й перевернувся на другий бік, але не прокинувся. Маріс скочила з ліжка і побігла слідом за Чіпусом. — Я йду з вами, — заявила дівчина.

— Ні, Маріс, тобі зась, — відрубав Чіпус. — Хіба ти не чула, що казав батько? Не розумієш, як це небезпечно? Та й сама ти ще гаразд не оговталась…

— Дарма! — вигукнула Маріс. — У тому, що Квінт вернувся вниз, насамперед моя провина. Я не можу отак просто взяти та й покинути його!

— Панночко Маріс, — почувся тремтливий голос зі сходового помістка у неї за спиною. — Якась закарлючка?

— То все Чіпус! — обурено вигукнула Маріс. — Він повертається до кам’яних щільників і не хоче брати мене з собою.

Веретенник заворушив вусами-антенами.

— І чого б ото я туди йшов? — кинув він. — Це жахливе місце…

— О, ти такий самий упертюх, як і він! — вибухнула Маріс. Дівчина обернулася до Чіпуса. — Йду, і край! — заявила вона не без виклику. — Мені стане снаги. А як не візьмете — піду за вами слідом!

Обличчя Чіпусове злагідніло.

— А ти, бачу, завзятого десятка! — зауважив він. — Достоту, як твій батько. — Вчений зітхнув. — Невже я не знайду слів, щоб ти одумалася?

Маріс тріпнула головою.

— Що ж, тоді ходімо, — здався Чіпус. — Тільки цур, не пхикати, що не можеш за мною угнатися! — додав він сердито.

Надворі стругав шалений вітрюган, коли Маріс і Чіпус вийшли з Палацу тіней. Борвій приніс із собою запах ладану та гомін голосів, якісь схвальні вигуки. Коли обоє збігли сходами вниз і вузькою пішохідною доріжкою подалися до Західного проспекту, запах та захоплений галас посилилися.

— Що там діється? — поцікавилась Маріс.

— Гадаю, Інаугураційна церемонія, — відповів Чіпус. — Насувається Велика буря — такий, здається, прогноз Професорів Світлознавства і Темрявознавства?

— Авжеж, — кивнула головою Маріс. — За цією всією метушнею я геть забула. Гарлініус Гернікс розпускає паруси до Присмеркового лісу на пошуки бурефраксу. Я чула, ніби він — один з найкращих учених, що їх знала Лицарська Академія з перших днів свого заснування. — Мандрівці наближалися до місця, де доріжка впиралась у проспект. — Погляньте, — сказала дівчина, показуючи на верх Головного віадука. — А ось і герой урочистості.

Високо над собою вони угледіли новоспеченого лицаря, верхи на дужому зубощирові-скрадайлу. У згоді з церемонією, звір із вершником урочисто простував віадуком од Ратуші, де відбувалася Інаугурація, до Піднебесної обсерваторії, де на них чекав величезний корабель-бурелов, припнутий до кільця на сяйній бані. Гарлініус був виряджений з голови до ніг у блискучі обладунки.

— Гар-лі-ніус! Гар-лі-ніус! — ревів йому вслід розбурханий натовп.

— У добрий час, Гарлініусе! — вигукнув хтось.

— Нехай Небо тебе окрилить! — вигукнув інший.

Чіпус узяв Маріс за руку.

— Гайда! — сказав він. — Я землезнавець і відаю, як уникнути юрми. Повертаймо назад і рушаймо бічними вуличками. Манівцями вийде борше.

Маріс кивнула головою і задріботіла слідом за високим бібліотекарем, а той подався назад дорогою, якою вони щойно йшли. Хутенько подолавши її, вони заглибились у лабіринти завулків та переходів. Чіпус вів перед, Маріс ішла за ним назирці. Дівчина вже сумнівалася, чи старий бібліотекар знає планування летючого міста так добре, як він хвалився, аж вони вийшли на порожній майдан. Перед ними височіла Велика бібліотека.

— Нарешті! — полегшено зітхнула Маріс.

Потрапивши всередину величезного, занедбаного приміщення, Чіпус заклопотано забігав.

— Світло, світло, світло, — бубонів він, знімаючи зі стіни дві ліхтарні та засвічуючи їх. — Як спускаєшся у підземелля, зайвий світник ніколи не завадить.

І він як стій подерся драбиною на горішню платформу, щоб за хвильку повернутися з двома важкими поясами. З одного звисав кривий меч, а з другого — кинджал.

— Ось, візьми, — простяг він Маріс пояс із кинджалом. — Може тобі придатися.

Тремтячими руками Маріс підперезалася ременем і защібнула застібку. Піхви били її по стегну, немов безнастанно нагадуючи про можливі дорожні небезпеки.

— Тобі ще не перехотілося йти? — запитав Чіпус.

Маріс тріпнула головою.

— Що ж, тоді гайда, — Чіпус перейшов у протилежний кінець бібліотеки і, нахилившись, відкрив віко люку. Він подав Маріс один з ліхтарів. — Я за тобою, — сказав учений.

Маріс завагалась. Поки вона вдивлялась у темний тунель під собою, в її пам’яті зринули спогади про цю жахливу місцину: нескінченні вузькі тунелі, блискуни-паразити, моторошна криваво-червона потвора — породження отих старожитніх учених…

— Тобі ще не пізно повернутися до батька, — лагідно нагадав Чіпус. — Ти не конче маєш іти зі мною.

Маріс повернулася до нього.

— Ні, я піду, — сказала вона просто. Відтак мовчки присвітила собі ліхтарем і почала спускатися вузькою дерев’яною драбиною до тунельного входу внизу.

— От і добре, — підбадьорив Чіпус. — А я — відразу за тобою.

Щойно Маріс досягла низу драбини і відчула замість дерев’яних щаблів під ногами кам’яний ґрунт, як серце їй завмерло. Нарешті! Вона знову всередині страхітливих щільників!

Мірою того, як вони заглиблювалися у скелю, Маріс помічала те, чого не бачила того дня, коли Чіпус її звідси виносив. Наприклад, спуск, який видавався неймовірно крутим, коли вона трималася за Чіпусову шию, цей, так званий, прямовисний хід, насправді становив собою низку коротких прогонів, які кривульками спускалися донизу. Там, де прадавні зсуви всередині скелі спричинили обвали тунельних стін, хитромудрі камінні опори, змуровані без розчину, запобігали їхній цілковитій руйнації. Довгий товстий канат, відшліфований за сторіччя сотнями й сотнями рук, кріпився до стіни і відігравав ролю імпровізованого поручня. Круглякові розсипища під ногами коли