Читати книгу - "Останнє літо"

Молодотурками, кепкуючи з них, Серпілін називав тих задерикуватих молодих операторів, котрі в розмовах між собою все планували по-своєму і в душі мали себе за людей, які мислять щонайменше нарівні з командуючим армією, а то й вище.

— Чого мовчиш? Говори. Нікому не скажу.

— У нас в оперативному відділі більшість схильна до того, що почнемо в половині червня.

— А точніше?

— Точніше — єдиної думки не склалося.

— А що в половині червня — думка склалася?

— Склалася. Навіть нашому метеорологові дорікали, що поганий прогноз дає про опади в половині червня.

— А такої думки, що німець і цього літа, як на Курській дузі, першим почне наступати, не припускають у вас в оперативному відділі?

— Про це не думають. Жодне розвідзведення не дає для цього підстав. Усе, що стояло проти нас і на фронті, і вглибині, так і стоїть без ніяких змін.

Серпілін поглянув на годинника:

— Десять хвилин ще маємо. Розкажи хоч коротко, як живе наша з тобою сто одинадцята?

Синцов почав розповідати про сто одинадцяту, як вона живе і кого там бачив. Коли дійшов до Ільїна, Серпілін похитав головою, ніби сам собі здивувався:

— Давно не бачив Ільїна. З Курської дуги, з присвоєння Героя. Ні, ще раз бачив, узимку, коли командирів полків збирав. Тепер на війні порядок, кожному — своє, — сказав Серпілін з несподіваним для Синцова відтінком смутку. — Надто велике господарство під руками. І хотів би, як раніш, дотягтися до командира полку, та не завжди дотягнешся. То де, кажеш, штаб Ільїна стоїть?

— У лісі, три кілометри на південь од Селищі.

Серпілін наморщив лоба й замислився. Потім сказав:

— Коли так, то в нього на правому фланзі великий яр проходить, недалеко від Кричевського шляху. Ми в тому яру в ніч на тридцяте липня збиралися, а потім до шляху поповзли. Так чи ні?

— Так, — відповів Синцов.

— Зараз згадав?

— Ні, там. Як побачив, зразу згадав.

— Згадав, а мені не розповідаєш.

— Усього не розкажеш, товаришу командуючий. Там де не ступиш — то про одне згадаєш, то про друге…

— Так, це правильно, що там де не ступиш — і згадка, — замислено мовив Серпілін.

І, мабуть, тому, що згадав сорок перший рік, вийшов із стану веселого збудження, в якому був цілий ранок, і помітив змарніле обличчя Синцова.

— Чомусь ти невеселий? Учора веселіший був.

Коли б Серпілін помітив це раніше, Синцов не став би сповідатися перед ним, знайшов би в собі силу сказати, що все нормально. Але згадка про той яр, де вони тоді вночі причаївшись лежали за кілька кроків один від одного, — і Серпілін, і він, і Таня, — змусила Синцова сказати, що сталося.

— Он яке у вас із нею горе. А я навіть не спитав, вилетіло з голови… Соромно перед такою, як вона, жінкою… Кажеш, назад до армії вилетіла? — ще раз спитав Серпілін.

— У телеграмі так.

— Звичайно, — сказав Серпілін, — якби народила, на гарматний постріл не підпустив би назад до війни. А коли таке діло, зрозуміти її, звісна річ, можна. — І, похитавши головою, повторив: — Як же це так, навіть не спитав тебе про неї! Чи мозок при тій аварії так трусонуло, що памороки забило? Так ні, начебто лікарі не підтверджують цього, кажуть, навпаки, щасливо обійшлося.

Він підвівся з-за столу і вперше за всю розмову затримав погляд на руці Синцова в чорній рукавиці.

Синцову здалося, що Серпілін зараз щось скаже про його руку. А Серпілін сказав зовсім про інше. Постояв, помовчав і спитав:

— Я пригадую, ти казав, що рано сиротою зостався, через дитячий будинок пройшов? Так? Не брешу?

— Все правильно, товаришу командуючий…

— Що ж тут правильного? — несподівано для Синцова заперечив Серпілін. — Навпаки, неправильно, коли людина змалку росте без батька, без матері. А скільки їх тепер після війни буде таких… — І так само несподівано сказав про себе: — А мені ось уже півсотні. І живого батька маю. Чекаю сьогодні до себе. Євстигнєєва по нього в Рязанську область послав. Перепустку оформив, щоб до Москви пустили… А ти їдь. Скоро побачимось.

Коло воріт санаторію поряд зі своїм вілісом Синцов побачив інший, знайомий віліс Серпіліна і знайомого серпілінського водія Гудкова, з яким командуючий потрапив у аварію. Синцов не думав, що Серпілін після такої аварії залишить його в себе водієм. Виявляється, залишив.

Водії розмовляли, а по майданчику, на якому стояли віліси, заклавши руки за спину, ходив ад’ютант Серпіліна Толя Євстигнєєв.

— Здрастуй, Толю! — привітався Синцов.

В оперативному відділі вони всі називали його Толею і тому, що був ще дуже молодий, і тому, що добре ставилися до нього, бо він, приходячи до оперативного відділу з усякими дорученнями командуючого, ніколи не намагався підкреслити своє ад’ютантське становище.

— А я саме вас чекав, коли ви від командуючого повернетесь, — сказав Євстигнєєв.

Синцов спочатку подумав, що Євстигнєєв догадується про розмову, яку мав з ним Серпілін, і хоче дізнатись, чим ця розмова скінчилась. Але Євстигнєєв поцікавився іншим: що нового там, у штабі армії. А Синцову теж хотілося спитати Євстигнвєва, що являла собою його ад’ютантська служба. Одне діло — здалеку, а інше — зблизька. Але стримався. Поки людина ще виконує свої обов’язки, дізнаватись у неї про такі речі незручно. Замість цього, поглянувши на забризканий грязюкою віліс з прикрученими до нього запасними каністрами, спитав:

— Чув сьогодні, що ти по батька командуючого їздив. Привіз?

— Не привіз. — Євстигнєєв ухилився від подробиць. — Піду доповідати.

Вони попрощались, і Синцов, сідаючи у віліс і дивлячись услід Євстигнєєву, відчув себе без вини винуватим перед ним. А якби й