Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

— Мені треба перевезти дві тонни вугілля першого сорту, — сказав він у трубку, хоч і почув Юзефів голос. Той теж був обережний, хоча також, напевно, впізнав Клосса з голосу.

— Яка адреса? — запитав Юзеф.

— Алея Троян, 127.

То нічого, що на цій маленькій вулиці, яка налічувала всього кілька будинків, не було кам’яниці з таким великим номером. Розмова означала, що Клосс хоче зустрітися з Юзефом в умовленому місці над ставком в Уяздовському парку, а цифра, котра перевалила за сотню, значила, що зустріч має відбутись негайно, протягом найближчої години. Коли б Клосс назвав номер будинку менший від ста, це означало б, що він хоче зустрітися завтра, а годину було б визначено кількістю в’язок дров, які треба перевезти.

“Була” сидів, як було домовлено, скраєчку лавки, над ставом, солідно одягнений, але неелегантно, як і повинен бути одягнений власник чотирьох кінних підвід, що авансом називає себе експедиційним підприємцем. З паперового згортка брав він хлібні скоринки, кришив їх і кидав зголоднілим лебедям.

— Ти передав моє попереднє повідомлення про підводний човен У-265? — запитав Клосс, не дивлячись на Юзефа.

— Авжеж, — відповів той, не перестаючи кришити хліб.

— Мені здається, тут щось не так. — Я повідомив про це тиждень тому, а вчора підводний човен з цим номером торпедував кілька кораблів з охорони, що йшла в Мурманськ. Це не похвальба, бо я вичитав про це не з повідомлення в пресі, а в секретному бюлетені абверу.

— Може, їм не вдалося знищити човна.

— В усякому разі, перевір, чи дістали вони це повідомлення. Якщо треба, передай ще раз. База цього човна знаходиться в північній Норвегії.

— Гаразд, передам. Є щось іще?

— Кілька дрібниць. Візьмеш це, коли я далеченько відійду. І передай сьогодні.

— Що з радіостанцією?

— Поки що в безпеці. — відповів Клосс, підводячись і підсуваючи Подлясінському коробку цигарок. — Вони досі не можуть розгадати системи передавання в різний час. Якщо для мене будуть якісь вказівки…

— Зустрінемося в кав’ярні ополудні. Якщо не вдасться, то на терасі. Там завжди в цей час людно. Коли в мене буде щось повідомити, я до тебе підсяду.

Неквапливо підвівшись з лавки, Клосс поволі рушив у напрямку головної алеї. З бічної стежини прямо під ноги йому вибіг чотирирічний карапуз. Він упав би, якби Клосс його не підхопив. Малюк тільки тепер побачив Клоссів мундир. Гримаса плачу скривила його личко. Він вирвався з рук офіцера і з криком побіг до матері.

Клосс звик до того, що його мундир викликав страх і зневагу дорослих, але поведінка дітей його болісно вражала.

“Отакі випадковості бувають найгірші, тоді найважче втриматися в ролі”, — міркував Клосс, ідучи в казино, де домовився зустрітися з лейтенантом Тіче. Йому пригадалася зустріч із солдатом кілька днів тому, може, того, що цей хлопчик у парку був такий веснянкуватий, як і той солдат. “Якщо я колись провалюся, — подумав Клосс, — то це станеться лише через якусь безглузду випадковість. Безглузду і, на перший погляд, незначну”.

Ми навіть не усвідомлюємо собі, як багато людей нас знає. Кожен із цих людей був для Клосса небезпекою. Той солдат, який посеред залитого сонцем майдану перед гарнізонною комендатурою назвав вулицю Горстмайєрштрассе, вивів його з рівноваги на кілька годин. Але бувають зустрічі ще гірші. Ось, наприклад, оця, що сталася півроку тому.

Він домовився з штурмфюрером Бруннером і ще кількома гестапівцями, що мешкали на Алеях Єрусалимських, зустрітися на головному вокзалі. З якимсь партійним бонзою, котрий нещодавно прибув з Берліна, вони повинні були їхати на полювання в Бєловезьку пущу, і. Клосс нетерпеливо чекав на Бруннера, що ніколи не грішив пунктуальністю.

Злий і закоцюблий, у коротенькому мисливському кожушку, Клосс переступав з ноги на ногу, — час від часу він демонстративно вдягав цивільний одяг. Його робота в абвері як експерта в справах поляків цілком виправдувала цей маскарад. Крім того, він хотів призвичаїти до цього своїх друзів з гестапо на той випадок, коли б якийсь шпиг побачив обер-лейтенанта Клосса в цивільному. Отак стоячи й мерзнучи, він раптом почув позад себе окрик: “Янек!”

Мов крізь туман пригадалася йому ця дівчина. її звали Кристиною, але вона веліла називати себе Крихою. Він познайомився з нею тоді, коли після втечі з Косцєжина у вересні тридцять дев’ятого року шукав у Варшаві зв’язку з якоюсь організацією. Криха, далека родичка власника вілли, у якій Клосс знайшов притулок, мріяла про це саме. Коли всі спроби зв’язатися кінчилися невдало, він вирішив через Словаччину й Угорщину дістатися в Францію, де генерал Сікорський формував польську армію. Проте, нарешті, цілком випадково йому вдалося налагодити зв’язок з однією щойно утвореною патріотичною організацією. За її наказом Клосс повернувся до Косцєжина і відтоді не мав зв’язку з Крихою.

У пам’яті залишився неясний, стертий часом спогад. Два чи три тижні, кільканадцять вечорів, коли розроблялися плани, як пробратися в Угорщину, тінь якогось невиразного роману, два чи три скороминущих поцілунки, але-багато піднесених патріотичних розмов.

І саме зараз, коли він чекає людей, вбраних у чорні мундири, нагодилася Криха. Клосс хотів з нею відразу попрощатися, сказавши, що дуже поспішає, але саме в цю мить під’їхав автомобіль з Бруннером і його товаришами.

Клосс побачив здивування й огиду в її очах, коли машина зупинилася біля них і Бруннер, крикнувши: “Гансе, не підчіпляй польок!” — майже втягнув його в авто.

Дівчині здалося, що вона зрозуміла все. Коли б у неї була зброя, прочитав Клосс у її вигляді, то вона застрелила б його на місці. Той Крихин погляд довго переслідував Клосса; він боявся, що ніколи більше її не зустріне і що в її очах назавжди залишиться запроданцем і зрадником.

Так, те, що такі зустрічі можуть трапитись у майбутньому, найбільш лякало Клосса. У Франції чи