Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

В розпуці посилав він тепер свої пантофлі з усього серця до дідька, далі пішов і вкинув їх у водопровід, геть далеко за містом: сим разом,- думав собі,- ніяка жива душа не дізнається вже про них. Але чортик, що досі невтомно робив йому погані пакості, заволік пантофлі просто в головну трубу водопроводу, так що вони спинили доплив води. Доглядачі водопроводу поспішили на місце, щоб направити лихо, знайшли Каземові капцюги, занесли їх до намісника й заявили, що з них пішло все лихо. І знов властивця нещасних пантофлів запроторили в тюрму й засудили ще на більшу грошову пеню, ніж оба попередні рази. А намісник, покаравши переступ, не хотів задержувати нічиєї власності і щиросердно віддав Каземові його коштовні пантофлі.

Казем, бажаючи нарешті увільнитися від усіх бід, яких вони наробили йому, постановив собі спалити їх. Та що вони були набрякли водою, то поклав їх на плоскім дасі свойого дому, щоб висохли на сонці.

Та нещастя ще не всі свої стріли випустило на нього, а остатня, яку воно ховало досі, була найболючіша. Сусідський пес побачив пантофлі, скочив із даху свойого господаря на дах скупаря, вхопив один пантофель у писок і, граючися ним, упустив його на вулицю. Проклятущий важкий пантофель упав якраз на голову вагітній жінці, що проходила попри дім: перестрах і сила удару зробили те, що скалічена жінка поронила дитину. Її муж подався з жалобою до суду, і Казема засудили на грошову кару, вимірену відповідно до вчиненого нещастя.

Тоді він пішов додому, приніс оба пантофлі і, держачи їх у руках, промовив до судії так сердито, що суддя аж розсміявся:

«Отсе та нещасна причина всього мойого лиха! Ті прокляті пантофлі довели мене до жебрацької торби. Прошу вас видати тепер такий вирок, щоб від сьогодні мене не карано більше за нещастя, яких вони - я в тому певен - іще нароблять».

Судія не міг відмовити його просьбі; та Казему дорого коштував той досвід, як то небезпечно не міняти пантофлів упору.

Прочитавши се оповідання, кождому легко буде зміркувати, де і наскільки я відбіг від нього. Поперед усього я не бажав зупинятися на тій дуже мілкій моралі, яку випровадив із оповідання,- не знаю вже, чи арабський автор, чи його французький або німецький перерібник (бо ж, певно, арабський текст тут не передано дослівно, а лише коротеньким витягом). Я глянув на ту комічну історію з її трагічного боку і, не вменшаючи комізму, силкувався вивести наверх її трагізм власне в психології скупаря та в устрої тої орієнтальної суспільності, серед якої відбувається подія. Деспотизм, підкупність урядників, безправ’я одиниці виплоджує фаталістичний світогляд і нахил до містицизму. Сюди, в сей світ вірування, тікає й Абу-Касим, зруйнований матеріально через гру випадків, а властиво через урядове здирство. Критика фахового орієнталіста проф. Кримського зазначила, що я добре вгадав ту психологію.

І ще слівце про кінцеву фразу моєї поемки. Проф. Кримський закидає їй несуразність, бо ж у часах халіфів, у яких іде оповідання, годі ще говорити про турків і тим паче про турецьких святих. Проте я лишив сю фразу, бо в ній характеризується не час події, а наше народне розуміння її: турецький святий у нашій і польській нар[одній] приказці значить голяка, чоловік без маєтку (goły, jak turecki święty). Нехай і так, що в піднесенні до Абу-Касима ся фраза - анахронізм, але для нашої публіки вона добре характеризує власне те положення, в якому він опинився, а заразом цілій поемці дає значення показу: як то чоловік сходить на «турецького святого».

У Багдаді, славнім місті,

Тому літ не сто, не двісті,

Як халіфи 22 ще жили,

Був вдовець, стара катряга,

Та такий вам скупиндряга,

Що шукать по всій землі.

Хоч багатий був, як рідко,

Та ходив брудний, як дідько,

І обдертий, як жебрак:

Сорочище чорна, груба,

Ледве руб держиться руба,

А штанищі, мов райтак. 23

Лисину замість тюрбана 24

Обвивала шмата драна,

Ветха - й кольору не знать;

Плащ - верета-перетика,

Шпилька з терня, пояс з лика -

Хоч у просо шпаки гнать.

Звався дід той Абу-Касим,

Був купець собі, не блазень,

Пахощами торгував.

Як по місті йшов часами,

Всякий люд за ним юрбами

Біг і дивом дивував.

Та найбільше всіх уваги

У старого скупиндряги

Його капці знай тягли:

Але капці ж бо то, капці!

Що, мабуть, ще дідьчій бабці

Шлюбним обувом були.

Відки Абу-Касим взяв їх,

Кілько літ уже вживав їх,

Сього не затямив світ;

Знали лиш шевці багдадські,

Що ті капці чудернацькі

Латали вже з десять літ.

Що там прищіпок без міри!

Що там дратви, що там шкіри

Шевські руки уплели!

Десять раз підошви клали,

До старих нові шпиляли,

Щоб міцнішії були.

А під десять шкір тих, братку,

Абу-Касим наостатку

Цвяхів густо сам набив,

Та й то цвяхів з головками,

Мов цибулі з часниками,-

На уряд коваль зробив.

І обцаси тож незгірші:

Мов копита щонайширші,

Отакий лишали слід;

Пришви, дубельтово шиті,

Так були латками вкриті,

Наче дуб, корявий дід.

Ноєвий ковчег - я певен -

Стільки лат не мав і бревен,

Що ті капці-шлапаки;

Подобали на колоду,

А тяжкі були до ходу,

Наче проса два мішки.

То ж то мир увесь зглядався,

Як в них Касим прокрадався

Вулицями на базар,

Як потів, бідак, і сапав,

Ноги тяг, що ледве шлапав,

Мов за кару кайданяр.

Купці тії так всі знали,

Так їх часто споминали,