Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

Як тяжке щось мав хто в гадці:

«Се як Касимові капці,

Сього я не втну зробить».

Слухайте ж, як доля-ненька

Тими капцями злегенька

Скоботать його взяла,

Поки всі гидкі й болющі

Злих привичок шкаралющі

Потрощила й розмела.

Раз базаром Абу-Касим

В день торговий ледве лазив,

В своїх капцях ноги тяг,

Та торгу він знай пильнує!

Тут продасть, там знов купує,

Все снуєсь по вулицях.

Втім, забили барабани,

І валить народ юрбами

Там, де возний судовий

Став на бочку й викрикає:

«Хто охоту й гроші має,

Най іде в базар новий!

У базарі, добрі люде,

Ліцитац’я зараз буде!

Там купець єсть Бен-Омар;

Пахощами він торгує,-

От у нього ліцитує

Суд за довг увесь товар».

Мусульмани теє чують,

Ті жаліють, ті кепкують,

Та ніхто не поспіша.

«Пахощі - се бабське діло!

Нам на те, щоб грішне тіло

Прокормить, нема гроша!»

Та один лиш Абу-Касим,

Вчувши се, аж скочив разом,

Мов підріс і просвітлів.

«Пахощі, та й то хороші!

Продадуть за песі гроші!

Коб на час я долетів!»

І вже сапа, і вже фука,

Шкандибає і штильгука

В Бен-Омаровий базар…

Тут спіткнеться, тут офукнесь,

О прохожих лобом стукнесь,

А біжить, мов на пожар.

Прибігає - не вітаєсь,

Тільки про товар питаєсь

Та розвідує ціну.

Втім, Омар до нього сходить

І набік його відводить

На хвилиночку одну.

«Друже любий, Абу-Касим!

Бачиш, що за горе разом

Впало, наче з неба грім,

На мій дім! Та, їй же богу,

Най зламаю зараз ногу,

Як я сам що винен в тім!

Знаєш сам - купець я чесний,

Але трафивсь друг облесний,

Я за нього заручив;

Вчора мав він довг сплатити,-

Ну, і втік! І ось, гляди ти,

В що мене він затащив!

Дуже любий, Абу-Касим!

Порятуй мене сим разом!

Словечко одно скажи,

Що сплати́ш сей довг за мене!

А то горенько нужденне

Жде мене в тюрмі, в вежи!

Та самому б ще терпіти

Півбіди! А жінка, діти!

Адже все спліндрують тут!

Так що нам хоч зараз гинуть,

Хоч із мосту в воду плигнуть…

Сяк чи так - нам всім капут».

Та не зрушив скупиндрягу!

Замість взяти на розвагу

Його просьбу, його плач,

Він промовив: «Кумцю любий!

Я? Тебе спасать від згуби?

Чи ж то я такий багач?»

І, лишивши Бен-Омара,

Він спішить, де возних хмара

Ліцитацію вела,

І рожевого олійку

Величезную сулійку 25

Власне на прода́ж внесла.

Сей олій з Шірасу 26 просто

Варт був, певно, п’ястрів 27 зо сто,-

Та ніхто не купував:

Абу-Касим скупарисько

Безсумлінно всю бутлисько

За три п’ястри сторгував.

Дав три п’ястри, в міх бутлище

Та домів коби чимшвидше,

Наче з краденим, летить.

А Омар зітхнув та й шепче:

«Бог тобі за добре серце

Ще й з процентом заплатить!»

Оттаке добро здобувши,

Про товариша забувши,

Абу-Касим страх зрадів.

Щоб всі бачили, що справив,

Цінну бутлю він поставив

У вікні, де сам сидів.

Сам він взявся міркувати,

Як би відпразникувати

Славний сей здобуток свій?

Дать на боже? Учту справить?

Ні, про се й не думав навіть.

«В лазню я піду як стій!»

Дім як слід позамикавши

І за пояс ключ заткавши,

В лазню почалапав він.

Тут за вступ прийшлось платити,-

Плюнув, буркнув щось сердитий,

Мовби гризти мусив хрін.

В лазні служба вже пильнує:

Той у нього капці ззує,

Сей знімає драний плащ,

Третій ноги натирає,

Той щось в крижах направляє,

Аж хруснув у спині хрящ.

Поки там служебні руки

Скупаря беруть на муки,

Мажуть, правлять, місять, труть,

Аж підходить звільна к ньому

Друг один - чи то скупому

Він таким здавався буть.

Привітались, розмовляють,

Сеє-теє споминають.

Далі друг сміятись став:

«Абу-Касим, любий друже,

Тії капці - час вже дуже,

Щоб ти інші капці мав!

Глянь! Се ж дійснії почвари!

Їм нема в Багдаді пари:

Кльоци шкіряні якісь!

Ти ж бо чоловік маючий,-

Справ собі як слід папучі,

В кандалах отих не лізь!»

«Правда, друже! - Касим каже.-

Я вже й сам не раз, аякже,

Про те думав, як на гріх.

Але знаєш людську вдачу!

Як старі ті капці бачу,

То мені щось жалко їх.

Так уже я з ними зжився!

А як добре придивився:

Таж вони ще добрі скрізь!

Що ж їх дурно викидати,

А новії купувати?

Се ж нерозум! Бога бійсь!»

Поки так балакав Касим,

Аж до лазні входить разом

Пан багдадський судія.

Кинулись до нього слуги:

Сей роззув, тюрбан зняв другий…

«Я натру! Обмию я!»

Абу-Касим аж озлився

І спідлоба подивився

На лизунство «подлих» слуг

Та й пішов у лазню живо,

А за ним глядів жартливо

Той його нібито друг…

Був там довго чи коротко,