Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Причепа, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Причепа" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 85
Перейти на сторінку:
гомін, як ше­лест лис­ту.

Всі шу­ка­ли очи­ма кня­зя, всі пи­та­ли про йо­го. Князь був уб­ра­ний ду­же прос­то, ввесь в чор­но­му, і нічим не одрізняв­ся од інших гу­ля­ючих по са­ду панів. Тільки й ки­да­лась в вічі йо­го пов­на, кре­мез­на пос­тать, йо­го здо­ро­ве ли­це і си­ве, аж біле, во­лос­ся на го­лові.


Зося ба­чи­ла, що всі за­див­ля­лись на неї, всі слідку­ва­ли очи­ма за її ли­цем. Тільки князь навіть не пог­ля­нув на неї. Чис­те й свіже повітря, ве­се­лий гу­ля­ючий гурт, чу­дові мо­ти­ви му­зичні - все те над­да­ло її ли­цю спокійність, ро­би­ло її білий вид, її рум'янці ще кра­щи­ми, рівня­ло і так ду­же рівний стан. Зо­ся, про­хо­дя­чи ко­ло кня­зя, обер­ну­ла прос­то на йо­го очі. Князь по­ди­вивсь на неї і потім не зво­див з неї очей, прик­рив­ши око склом. Зо­ся по­чу­ва­ла, що ніби в неї на пле­чах рос­туть кри­ла, підійма­ють її од землі, став­лять її ви­ще за всіх лю­дей, що тов­пи­лись на­тов­пом кру­гом неї.


Вертаючись до жит­ла Се­ре­динських, во­на на хви­ли­ноч­ку за­вер­ну­ла на те місце над во­дою, де во­на сто­яла з Ясем, гля­ну­ла на во­ду, на лис­таті ва­зо­ни, по­чу­ла ніби дух йо­го кра­си - й тихісінько зітхну­ла. Во­на більше вже не ва­га­лась, вже за­пев­ни­ла й се­бе, що в її серці за­ро­ди­лась но­ва лю­бов, впер­ше по виїзді з Києва.



Широкою алеєю йшли Лемішковські до квар­ти­ри Се­ре­динських. Вікна в гос­тинній і в са­лоні бу­ли всі по­од­чи­няні настіж. Там вже веш­та­лись гості, там вже бли­ща­ли по­засвічу­вані кан­де­ляб­ри. Зо­ся обер­ну­лась і ще раз гля­ну­ла на розкішний парк, на чер­во­ний од­лиск за­хо­ду, ще раз зир­ну­ла на пиш­но­ту вечірнього виг­ля­ду. Все те її вже не зачіпа­ло. Всю її ду­шу тяг­ло до то­го місця, де бли­ща­ло світло. Ви­пе­ре­див­ши Лемішковських, ті самі му­зи­ки, що гра­ли в са­ду, ве­се­лою юр­бою бігли до жит­ла Се­ре­динських, во­ло­ча­чи за со­бою блис­кучі підстав­ки під но­ти і жар­ту­ючи поміж со­бою.


Лемішковські зас­та­ли вже чи­ма­ло гос­тей, панів і паній, котрі вже пи­ли чай. По сільсько­му зви­чаю всі гості їха­ли, щоб пе­редніше по­гу­ля­ти в пар­ку, і з пар­ку, нев­ва­жа­ючи на ран­ню до­бу, прос­то йшли на вечір. Ха­зяй­ка, зна­ючи, що гості доб­ре ви­гу­ля­лись і ви­го­ло­да­лись, вже прий­ма­ла їх чаєм і за­кус­ка­ми.


Коли це в гос­тинній чо­гось за­ша­мутіли і за­во­ру­ши­лись гості. Всі ки­ну­лись до вікон і ди­ви­лись на подвір'я. Над­ворі ще не смерк­ло і бу­ло ду­же доб­ре вид­ко, хоч в по­ко­ях вже горіли свічки.


Ганині батьки час­тенько навіду­ва­лись до своєї доч­ки і ма­ли зви­чай за­раз по ве­ли­код­них свят­ках одвіду­ва­ти дітей, ко­рис­ту­ючись ду­же доб­рою, теп­лою по­го­дою. Ясь, зап­ро­шу­ючи до се­бе на бал гос­тей, сусідніх дрібних дідичів, та уп­ра­ви­телів, та еко­номів, і все по­ляків, са­мо по собі з ук­раїнських давніх пе­ре­вертнів, бо­яв­ся, як ог­ню, приїзду своїх батьків на та­кий час. Чо­гось та дум­ка не ви­па­да­ла в йо­го з го­ло­ви, на­до­ку­ча­ла йо­му, хоч він і сил­ку­вав­ся про­га­ня­ти її геть від се­бе. А що ска­жуть гості, па­ни, як ча­сом ути­риться до йо­го тесть, пра­вос­лав­ний піп, та ще з по­па­дею й доч­ка­ми?


Ясь ча­сом за­бу­вав про те, а те­пе­реч­ки дум­ка на­че зу­мис­не сно­ви­га­ла в йо­го: «а що ска­жуть про йо­го па­ни, як по­ба­чать, з ким він поріднив­ся, який йо­го тесть?»


Вже зби­ра­лись гості в са­лоні, пов­би­рані, при­че­пу­рені, та все по­ля­ки, та все па­ни, хоч і не ви­со­ко­го коліна, а та дум­ка до­ку­ча­ла йо­му, і од однієї дум­ки вся кров всту­па­ла йо­му в ли­це.


І як на то теж тре­ба бу­ло от­цю Хве­до­рові заб­ра­ти до­чок і жінку і, по чу­довій по­годі, при­та­ра­ба­ни­тись до зя­тя!


В гос­тинній по­чав­ся гомін. Всі за­во­ру­ши­лись, всі пог­ля­да­ли на вікна, бо бу­ли цікаві зна­ти, які гості-сусіди під'їжджа­ли до ґанку. Тільки ж чо­гось шум в гос­тинній став більший, ніж зви­чай­ний, - бо всі ба­чи­ли, що в'їжджає у двір якась прос­тенька, не панська по­воз­ка. То їхав о. Хве­дор.


До Кам'яно­го бу­ло да­ле­ченько. За­худ­жені коні о. Хве­до­ра зовсім по­то­ми­лись, аж пе­ре­па­лись, бо їх, ха­па­ючись та поспіша­ючи, і не по­па­са­ли. Ко­не­ня­та лед­ве трю­ха­ли, в'їжджа­ючи в во­ро­та. О. Хве­дор сидів по­руч з жінкою, а між ни­ми сиділа мен­ша доч­ка. Про­ти їх, спи­ною до по­го­ни­ча, сиділи дві старші доч­ки. По­го­нич, прос­тий па­ру­бок у свиті, хвиськав ба­то­гом по су­хих кінських реб­рах. Двір був зго­рис­тий, і до ґанку тре­ба бу­ло під'їжджа­ти трош­ки вго­ру. Коні взя­ли та й ста­ли са­ме се­ред дво­ру!


Всі гості, що ди­ви­лись у вікно, засміялись. Ясь з дру­гої кімна­ти по­чув той сміх. В душі в йо­го аж по­хо­ло­ло. Він зирк­нув у вікно і… вглядів ко­не­ня­та сво­го тес­тя, от­ця Хве­до­ра. Кров уда­ри­ла йо­му в го­ло­ву, в ли­це, аж засліпи­ла очі. Йо­го го­ло­ва аж за­мо­ро­чи­лась. Він на­си­лу всто­яв на місці. Чо­го він бо­яв­ся, те й ста­ло­ся, ніби нав­мис­не.


- Боже мій, бо­же мій! - аж зас­тог­нав Ясь, сплес­нув­ши до­ло­ня­ми.


Отець Хве­дор, по­ба­чив­ши, що в вікна виг­ля­дає ба­га­то лю­дей, по­ба­чив­ши панські екіпажі, що сто­яли по дворі, пос­теріг, що в Се­ре­динських ба­га­то гос­тей, і звелів по­го­ни­чеві по­га­ня­ти коні до бо­ко­во­го ґанку, щоб не вхо­ди­ти в дом з па­рад­но­го при­хо­ду. Па­ру­бок пог­нав коні, хвиська­ючи ба­то­гом, а коні, зрівняв­шись з па­рад­ним ґанком, знов ста­ли пе­ред са­ми­ми вікна­ми і пох­ню­пи­ли го­ло­ви. З вікон бу­ло вид­ко от­ця Хве­до­ра в круглім брилі, з ку­че­ря­ви­ми ко­ро­теньки­ми кісьми, йо­го жінку, йо­го до­чок, по­за­ку­ту­ва­них хуст­ка­ми, в прос­тенькій оде­жині. На їх спи­нах, на брилі от­ця Хве­до­ра ле­жа­ло на па­лець по­ро­ху. Гості знов за­ре­го­та­лись, хоч між ни­ми бу­ло чи­ма­ло бідніших за от­ця Хве­до­ра, приїхав­ших ще по­ган­ши­ми кіньми в мо­ту­зя­них шле­ях.


- Поганяй далі, - крик­ну­ли всі на по­го­ни­ча з во­за, зап­римітив­ши, що їх ог­ля­да­ють з вікон…


А Га­ня, по­ба­чив­ши з вікна, що їдуть її батьки, про­жо­гом ки­ну­лась до їх на­зустріч, вибігла надвір, уб­ра­на вже в гар­неньку сук­ню, вхо­пи­ла з во­за мен­шу сест­ру, віта­лась та цілу­ва­лась з матір'ю, з сест­ра­ми.


Гості, по­ба­чив­ши те, рап­том за­мовк­ли і втих­ли якось. По гос­тинній по­летіло ше­потіння, що то приїха­ла рідня уп­ра­ви­тельші. Де­котрі па­ни і па­ни по­на­ди­ма­лись і по­ча­ли ба­ла­ка­ти по­шеп­ки.


- Піп бу­де на ба­лу з доч­ка­ми, з по­па­дею! А ка­за­ли, що бу­дуть тільки по­ля­ки, свої!


- То це та­ка рідня в Се­ре­динсько­го?


Такі сло­ва пе­реліта­ли од кут­ка до кут­ка.


- Якби знат­тя про це, бу­ли б сю­ди й не їха­ли, - ше­потілись де­які значніші сусіди-дідичі. - А ще ка­за­ли, що на ба­лу бу­де князь!


- Який це в вас наїзд? - пи­тав отец Хве­дор в своєї доч­ки.


- Сьогодні в нас ве­чо­рок, - од­ка­за­ла Га­ня. - Ви приїха­ли, не­на­че зна­ли. Доб­ре зро­би­ли, - сест­ри хоч на­гу­ля­ються.

1 ... 65 66 67 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Причепа, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Причепа, Нечуй-Левицький"