Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

що в нашій слободі чимало людей пішло в партизани... Стращанням тепер обмежуватися не можна...

— Он як?

— Що не слід шкодувати, чи бачите, партизанські родини, а слід розстрілювати їх прилюдно і цим залякувати інших... Да-с! І про це знає Симой Петлюра, тому наказ отамана Балбачана не підлягає обговоренню...

— Все кажіть... Чому ви замовкли?

— І що перший розстріл мусить статися... на Йордані.

— А звідки ви про це все знаєте?

— Звідки? — розгубився аптекар.— Звідки я знаю? Та мені отець Віталій розповів, бо він, чи бачите, був на тій нараді.

— Що ви, Лякін, збожеволіли? Я нічого не знаю. Ось святий хрест! — і піп, побожно перехрестившись, продовжував: — Я служитель церкви, пастир. Моє діло божеське, і те, що я, будучи не винний, просидів оцих кілька страшних годин під арештом у холодній, я сприймаю як кару господню. Але не скаржуся і не ремствую ні на кого. Син бога-вседержителя Ісус Христос повчав нас...

— Це, батюшко, не церква, а ми не черниці-мироносиці. Проповідей читати нам не треба. Відповідайте: вам платили за шпигунство гроші?

— Ні... Вперше чую таку напасть... Нічого не брав, ніколи... Ось хрест святий!

— Брали, отче Віталію, навіщо відмовлятися? Я ж сам бачив,— сказав Лякін. Зрозумівши, що справа набирає для нього дуже серйозного обороту, він всіма силами намагався вигородити себе, прислужитися людям, які сиділи за столом: адже вони зараз — володарі. Хоч він ненавидів і боявся їх, але готовий був піти на все, аби тільки врятувати своє життя.

— Дозвольте,— намагався зупинити піп аптекаря, але той, поправляючи пенсне, азартно жестикулював, тикаючи довгим пальцем попа в груди.

— Ні, отче Віталію, я, чи бачите, людина така, що на темні махінації не піду. Ніякої політики. Ніякої іншої влади, крім Радянської, мені не потрібно. Вона мене влаштовує. Да-с. Я знаю свої штангласи, рецепти, тинктури, таблетки, порошки— ось моя, чи бачите, робота — на очах у всіх людей. І мені байдуже, для кого готувати ліки. Для мене всі хворі однакові. Да-с! А ви, отче Віталію, самі мені говорили, що більшовики несуть безвір'я, атеїзм. Так, так — атеїзм! Ви боїтеся, що основи релігії хитаються, що ряди безвірників швидко ростуть, а ви не зацікавлені в цьому. Ваші доходи катастрофічно падають. Ви не хотіли цього, і ви йшли до них, до наших смертельних ворогів, да-с, ішли, брали гроші, брали грошики чистоганом. А тепер задумали мене вплутувати у ваші, чи бачите, темні й брудні справи? Я не шахрай! Я інтелігент! Я своїм трудом нажив аптеку, і я прошу вас, товариші партизани, звільни ги мене негайно. Да-с! На мене чекає хвора дружина. У неї, чи бачите, мігрень, і я повинен бути зараз...

— Підсудний Лякін, підійдіть до стола.

Яків Македон показав папірець, де була чітко визначена грошова сума, а поруч неї красувався розмашистий підпис в одержанні цієї суми.— А ось іще один такий же підпис і ось третій.— Пенсне аптекаря упало на підлогу, розбившись на дрібні скалки. На лобі й лисині виступив рясний піт.

— Пізнаєте свій підпис?

Лякін не відповів. Він нахилився, розшукав на підлозі тільки оправу, але, не помітивши цього, почепив її собі на перенісся.

Олександр Безсалий мовчки стежив за своїми спільниками, кусаючи від злості нігті. Яків Македон називав прізвища людей, закатованих або розстріляних німцями та гайдамаками, показував навіть випадково захоплений партизанами журнал, в якому значилося число, прізвище, ім'я та по батькові смертника, а також ім'я того, хто допоміг німецькій владі виявити неблагонадійність розстріляного.

На кожного з підсудних припадало до десятка отаких смертників. Далі вже відпиратися і протестувати було безглуздо. Але, як потопаючий хапається за соломинку, так і Лякін все ще намагався вигородити себе, щоб уникнути суворої розплати за всі злодіяння, здійснені ним.

— Я почуваю себе нездоровим,— заявив він і, схопившись за груди, почав несамовито кашляти, вимагаючи до себе лікаря. А піп Віталій, витираючи хусточкою спітніле обличчя, глянув на суддів, посміхнувся і раптом запропонував:

— У мене є добра наливка і мед. Закуска теж знайдеться. Адже ми люди свої. Якова я навчав у школі Ветхого завіту. А тобі, Андрію Степановичу, сам знаєш, давав роботу. Недавно ось ти Йордань споруджував з моєї пропозиції. Я виплатив тобі гроші до копійки. Я нікого з вас не скривдив. А хіба не я приходив на сповідь і маслособорування до твоєї хворої матері? — звернувся він до партизана у свитці.— Приходив. Сповідав і причащав задарма.

— Так вона ж вам, батюшко, все життя підлоги мила, і ви їй не платили за це ні копійки.

— А твого хлопця хіба не я влаштовував до школи? — звернувся піп до іншого партизана.— Вчиться тепер. Розумний синок. Виросте — буде вдячний мені. Я знаю, кому і як допомогти. Я всіх людей своєї парафії поважаю. Скільки добра зробив парафіянам, і все забуто. Теперь ось ви посадили мене па лаву підсудних, наче грабіжника якогось. Але я і за це не ображаюсь. Такий смутний час настав. Давайте ж забудемо про обопільні образи та кривди і почнемо жити, як личить братам християнам. Помиримось. Договоримось про все. Ходімо до мене. Всіх вас запрошую. Ви намерзлися, мабуть, я теж, а вдома у мене затишно й тепло. А головне — добра наливка є і всякі настойки.

— Одвести їх обох, а ви, підсудний Безсалий, залишіться,— наказав Яків.

— Куди ви нас збираєтесь одводити? Я не хочу... Я, чи бачите, .нікуди не хочу йти. На мене вдома чекає дружина. Да-с!

Почав заперечувати і піп Віталій:

— Як же це, православні християни, товариші партизани, я ж до вас з добрими словами і чистим серцем... Я запрошую. А ви... Невже знову в оту холодну конуру?..

— Ідіть, батюшко, ідіть, куди наказано, а то ще доведеться брати вас за рясу.

Як тільки вони вийшли, Олександр рвучко підвівся на ноги і, ледве стримуючи лють, заявив:

— Я мав можливість переконатися, що тут відбувається щось подібне до суду. А якщо це так, я відмовляюся відповідати на будь-які запитання, доки не буде додержано всіх необхідних для судового процесу формальностей. Я хочу мати захисника. Я не бачу суддів, не бачу прокурора, адвокатів... Я взагалі вважаю, що ви не маєте права...

— Маємо! — суворо сказав Яків Македон.— Ці права нам дала диктатура пролетаріату, Радянська влада. Коли ти стріляв в інваліда Пимона Базалія, ти діяв без суду? А який суд дозволив тобі бити батогом беззахисну дівчинку біля муру? Ти діяв, як бандит, як запеклий ворог революції.

— Я добре пам'ятаю ті батоги,— сказав хтось за столом.

— А мене він дома бив. Люто бив і мене, і всю мою сім'ю! Навіть стару матір не пожалів, надвечір вона й померла.

— А в моєї дружини все добро забрали гайдамаки. Він бачив це грабіжництво, але не сказав своїм молодчикам ні слова.

Олександр дивився на всіх спідлоба. Він ненавидів оцих людей, які зібралися сюди, щоб його судити. Виправдуватись не хотів, знаючи, що вся його діяльність добре їм відома. Але він намагався затягнути суд, сподіваючись, що йому, можливо, пощастить втекти з-під арешту, і тоді він страшно, жорстоко помститься партизанам.

— Чи відомо вам, підсудний, де міститься склад гайдамацької зброї?

Олександр нервово засміявся.

— Коли б навіть і знав, то ніколи б я про це вам не сказав.

— Тим гірше. Зброя лежала в підвалі бакалійної крамниці... Ваш батько знав про це чи ні?

Олександр зблід. Він мовчки вийняв з портсигара папіросу, підніс до рота не тим кінцем і, виплюнувши тютюн, витер губи носовою хусточкою. Всі помітили, як тремтіла ця хусточка в його руці.

— А може, ви нам скажете...

— Нічого більше не скажу. Хочу знати, якій інстанції маю честь давати пояснення. Я хочу, нарешті, знати, хто мене судить.

Яків, не поспішаючи, підвівся. Всі партизани теж підвелись. Настала тиша. В грубці дотлівали останні жарини, а за вікнами шуміли голими вітами тополі і, здавалося, ще сильніше бушувала хуртовина. Яків Македон дивився у вічі, і того погляду не витримав Олександр Безсалий. Кожне слово, що його вимовляв Яків, било, наче молот.

— Колишнього офіцера царської армії, запеклого контрреволюціонера, що продався ворогам батьківщини, бандита, який підняв свою руку проти Радянської влади і трудового народу, судить революційний трибунал.

Куди поділася одразу офіцерська гордість! Олександр, опустившись на ослін, навіщось почав терти лоба. Яків сів, і сіли на свої місця всі партизани. Через хвилину Олександр зірвався з ослона. Очі його гарячково виблискували, мов у божевільного, а весь він тремтів чи то від страху, чи то від люті, що душили його.

— Я знаю, ти мстишся мені за Артема Черкащина... Але я офіцер... Честь офіцера не дозволяла мені... Я хочу... жити...— і він упав перед столом на коліна, просячи помилування.— Адже я не сам... не з своєї волі... мене мобілізували.., Я вирішив... Я залишу армію і торгуватиму з батьком у бакалійній крамниці... обіцяю... в політику не втручатися, тільки не вбивайте.

В цю хвилину на східцях почувся жіночий голос, і Олександр зіщулився, немовби над ним для удару звелася рука.

— Не пущу! Не дозволяється зараз стороннім. Прийдеш вранці або вдень,— пояснював вартовий.

— Пусти мене! — наполягав той же голос. Олександр зблід ще дужче.— Пусти... До Якова Македона... Повинна його бачити. Пусти!

До залу ввійшла Олімпіада. Вона була пов'язана чорною шаллю. Запорошена снігом, сухенька, змарніла, вона виглядала набагато старішою за свої роки. Пасмо сивого волосся, вибившись з-під шалі, лягло їй на щоку. Олімпіада дивилась на сина, а він, не витримуючи її суворого погляду, розгублено, з диким страхом, що світився в його очах, позадкував до ослона, сів, і всі помітили, як у нього затремтіли коліна.

Партизани мимоволі підвелись. Для всіх прихід Олімпіади був несподіваним. Вартовий біля розчинених дверей стояв, не знаючи, як йому діяти.

— До тебе, Якове... Захисти... Не дай глумитися...

Олімпіада підійшла до стола, кволою рукою стягнула з голови чорну шаль в росинках талого снігу, і партизани при світлі гасової лампи побачили сизо-криваві плями під оком, на лобі й шиї.

— Хто це вас так побив? — запитав Яків Македон, і в ту ж мить почувся нестямний, сповнений тваринного жаху та благання крик Олександра:

— Мамо!.. Не буду більше... Не буду... Прости!..

Він кинувся було до неї, але її витягнута вперед рука зупинила його, мов висока скеля.

— Геть! Проклина...— і, хитнувшись, впала на підлогу, втративши свідомість

47

Глибокий, звивистий яр.