Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Ну, а чоловік твій — це інша річ. З тобою ми дружби не порушим.

— Ми скоро перейдемо з дому, не сердься.

—‘Та ні ж бо! — з досадою сказа® Григорій.— Живіть у домі хоч до весни. Ви мені не заважаєте, а місця мені з дітьми і в Оксани вистачить.

— Одружишся з нею, Гриша?

— З цим встигнеться,— невиразно відповів Григорій.

— Бери її, брате, вона, хороша,— рішуче сказала До-кійка.— Покійна мама говорила, що тобі тільки її за жінку й брати. Вона її полюбила останнім часом, часто навідувалась до неї перед смертю.

— Ти мене начебто умовляєш,— усміхаючись, сказав Григорій.— Кого ж мені за дружину брати, як не її ? Не бабку ж Андрониху ?

Андрониха була найстаріша бабуся в Татарському. їй давно вже минуло сто літ. Докійка, згадавши її крихітну, зігнуту до землі фігурку, засміялася.

— Скажеш же ти, братику! Я ж так тільки спитала. Ти мовчиш про це — я і спитала.

— Вже кого — кого, а тебе на весілля покличу.— Григорій жартома ляснув сестру по плечу і з легким серцем пішов з рідного двору.

Правду кажучи, йому було байдуже, де жити, аби лише жити спокійно'. Але цього самого спокою він і не знаходив... Кілька днів він провів у гнітючому безділлі. Пробував був дещо' змайструвати в оксаниному господарстві і зараз же відчув, що нічого не може робити. Ніщо не було йому миле. Тяжка непевність мучила, заважала жити ; ні на одну хвилину не кидала думка, що> його можуть арештувати, посадити в тюрму — це в кращому випадку, а то навіть розстріляти.

Прокидаючись ночами, Оксана бачила, що він не спить. Звичайно він лежав горілиць, закинувши за голову руки, дивився в присмеркову темряву, і очі в нього були холодні й злі. Оксана знала, про що він думає. Допомогти вона йому нічим не могла. Вона сама мучилась, бачачи, як йому тяжко, і догадуючись про те, що сподіванки її на життя вкупі з Григорієм знов стають нездійсненними. Вона ні про що його не питала. Нехай він вирішує все сам. Тільки раз уночі, коли прокинулась і побачила збоку багряний вогник цигарки, вона сказала :

— Гриша, ти все не спиш ... Може б, ти пішов на цей час із хутора ? Чи, може б,— нам обом кудинебудь виїхати, сховатися ?

Він дбайливо прикрив ковдрою її ноги і нехотя відповів :

— Я подумаю. Ти спи.

— А потім вернулися б, коли все тут заспокоїться, га ?

І знов він відповів непевно, так, наче в нього не було ніякого вирішення :

— Побачимо, як воно далі буде. Спи, Ксанко.— І обережно й ласкаво доторкнувся губами до її голого, шовковисто холоднуватого плеча.

А насправді він уже вирішив : у Вешенську він більше не піде. Даремно його ждатиме той чоловік з політбюро, що приймав його минулого разу. Він тоді сидів за столом, накинувши шинель на плечі, потягався, аж кістки тріщали, і удавано позіхав, слухаючи його, Григорія, розповідь про повстання. Більше він нічого не почує. Все розказано.

Того дня, коли треба буде йти в політбюро, Григорій піде з хутора, якщо потрібно буде — надовго. Куди — він ще сам не знав, але піти вирішив твердо. Ні вмирати, ні сидіти в тюрмі йому не хотілось. Він уже вирішив, але завчасно говорити про де Оксані не хотів. Не слід було отруювати їй останні дні, вони й так були не дуже то веселі. Про це їй треба буде сказати в останній день. Так він вирішив. А зараз нехай вона спить спокійно, уткнувшись лицем йому під пахву. Вона не раз за ці ночі говорила: "Добре мені спати під твоїм крилом". Ну, і нехай спить покищо. Недовго їй, бідній, лишилось тулитися до нього...

Ранками Григорій бавився з дітьми, потім без мети блукав по хутору. На людях йому було веселіше. Якось Прохір запропонував зібратись у Микити Мельникова, випити з молодими козаками, з якими разом служили. Григорій рішуче відмовився. Він' знав з розповідей хуторян, що вони незадоволені продрозверсткою і що під час випивки про це неминуче говоритимуть. Йому не хотілось наводити на себе підозріння, і навіть при зустрічах з знайомими він уникав розмов про політику. Досить з нього цієї політики, вона й так виходила йому боком.

Обережність була тим більше не зайвою, що хліб по прод-розверстці надходив погано і в зв'язку з цим трьох стариків узяли як заложників., під конвоєм двох продзагінників відправили у Вешенську.

На другий день коло крамниці ЄСТ Григорій побачив колишнього батарейця. Захара Крамскова, що недавно повернувся з Червоної Армії. Він був добре таки п'яний, хитався ідучи, але, підійшовши до Григорія, застібнув на всі гудзики вимазану білою глиною куртку, хрипко сказав :

— Здравія желаю, Григорій Пантелевич !

— Здрастуй.— Григорій потиснув широченну лапу кремезного і міцного, як берест, батарейця.

— Впізнаєш ?

— Аякже.

— Пам'ятаєш, як минулого року під Боковською наша батарея виручила тебе ? Без нас твоїй кінноті було б погано. Скільки ми тоді червоних поклали — страх ! Один раз на удар давали, другий раз шрапнеллю...'То я наводчиком коло пер-

шої гармати орудував ! Я! — Захар гучно стукнув кулаком до своїх широких грудях.

Григорій скоса позирнув у один, в другий бік,— на них дивились і прислухались до розмови козаки, що стояли неподалік. У Григорія здригнулись куточки губ, в злобному вискалі оголились білі, щільні зуби.

— Ти. п'яний,— сказав він півголосом, не розціплюючи зубів.— Іди проспись і не патякай зайвого.

— Ні, я не п'яний ! — голосно вигукнув підпилий батареєць.— Я, може, від горя п'яний ! Прийшов додому, а тут

не життя, а б..... Нема козакам більше життя, і козаків нема !

Сорок пудів хліба наклали, це що ? Вони його сіяли, що накладають ? Вони знають, на чому він, хліб, росте ?

Він дивився безтямно налитими кров'ю очима і раптом, хитнувшись, незграбно обхопив руками Григорія, дихнув йому в ‘обличчя густим самогонним перегаром.

— Ти чому штани без лампасів носиш ? У мужики записався ? Не пу-устимо! Голубчику мій, Григорій Пантелевич! Перевоювати треба ! Скажемо, як минулого року : геть кому-нію, хай живе радянська влада !

Григорій різко відштовхнув його від себе,— прошепотів :

— Іди додому, п'яна сволото ! Ти тямиш, що ти говориш ?!

Крамсков виставив наперед руку з широко розчепіреними

обкуреними пальцями, пробурмотів :

— Вибачай, коли щось не так. Вибачай, будь ласка, але я тобі істинно говорю як своєму командирові... Однаково як рідному батькові — командирові: треба перевоювати !

Григорій мовчки обернувся, пішов через майдан додому. До вечора він перебував* під враженням цієї безглуздої зустрічі, згадував п'яні вигуки Крамскова, співчутливе мовчання ц усмішки козаків, думав: "Ні, треба йти звідси якнайшвидше ! Добра не буде..."

У Вешенську треба було йти в суботу. Через три дні він мусив залишити рідний хутір, але вийшло інакше : в четвер уночі,— Григорій уже зібрався лягати спати,— в двері хтось різко постукав. Оксана вийшла в сіни. Григорій чув, як вона спитала : "Хто там ?" — Відповіді він не почув, але, скоряючись невиразному почуттю тривоги, встав з ліжка і підійшов до вікна. В сінях дзенькнула клямка. Першою увійшла До-кійка. Григорій побачив її бліде обличчя і, ще ні про що не питаючи, взяв з лавки шинель і папаху.

— Братику...

— Що ? — тихо спитав він, одягаючи в рукава шинель.

Задихаючись, Докійка поквапливо сказала :

— Братику, втікай зараз же! До нас приїхали четверо верхівців з станиці. Сидять у кімнаті... Вони говорили пошепки, але я чула... Стояла під дверима і все чула... Ми-

хайло каже — тебе треба арештувати ... Розказує їм про тебе Втікай !

Григорій швидко ступив* до неї, обняв, міцно поцілував У щоку.

— Дякую, сестро! Іди, а то помітять, що вийшла Про щавай,— і обернувся до Оксани : — Хліба ! Швидше" Та цілий, окраєць!

От і скінчилось його недовге мирне життя... Він діяв як у бою, поспішно, але впевнено: пішов у кімнату, обережна поцілував сонних дітей, обняв Оксану.

— Прощавай ! Скоро подам звістку, Прохір скаже. Бережи дітей. Двері запри. Спитають — скажи пішов у Вешки. Ну, прощавай, не журись, Ксанко ! — Цілуючи її, він відчув на губах теплу солону вільгу сліз.

Йому ніколи було втішати й слухати безпорадне, незв'язне белькотання Оксани. Він легенько розняв руки, що обіймали, його, ступив у сіни. Прислухався і рвучко відчинив надвірні двері, Холодний вітер з Дону хлюпнув йому в обличчя. Він на секунду заплющив очі, звикаючи до темряви.

Оксана чула спочатку, як порипував сніг під ногами Григорія. І' кожний крок відбивався гострим болем у її серці. Потім звук кроків ущух і хруснув пліт. Потім стало зовсім тихо, тільки вітер шумів за Доном у лісі. Оксана намагалась почути щонебудь крізь шум вітру, але нічого не почула. їй стало холодно. Вона увійшла в кухню й погасила лампу.

X

Пізньої осені 1920 року, коли в зв'язку з поганим надходженням хліба по продрозверстці були створені продовольчі загони, серед козачого населення Дону почалося глухе заворушення. У верхових станицях Донської області —в Шумилинській, Казанській, Мігулінській, Мішковській, Ве-шенській, Єланській, Слащевській та інших — з'явились невеликі озброєні банди. Це було відповіддю _ заможної частини козацтва н.а створення продовольчих загонів, на підсилені заходи радянської влади по проведенню продрозверстки.

В більшості своїй банди — кожна чисельністю від п'яти до двадцяти багнетів — складалися з місцевих жителів — козаків, у минулому активних білогвардійців. Серед них були: ті, що служили в 1918—19 роках у каральних загонах урядники, вахмістри і підхорунжі колишньої Донської армії, що ухилились від вересневої мобілізації молодшого командного складу, повстанці, що вславились ратними подвигами і роз-стрілами полонених червоноармійців під час торішнього повстання в Верхнє — Донському окрузі, словом, люди, яким з радянською владою було не по дорозі.

Вони нападали ® хуторах на продовольчі загони, завертали назад обози з хлібом, що їхали на зсиппункти, вбивали комуністів і відданих радянській владі безпартійних козаків* боролись як могли І вміли.

Завдання ліквідації банд було покладено на караульний батальйон Верхнє — Донського округу, розквартирований у Вешенській і в хуторі Вазках. Але всі намагання знищити банди, розсіяні по широчезній території округу, були безуспішні,— поперше, тому, що місцеве населення ставилось до-бандитів співчутливо, постачало їм харчові продукти і відомості про пересування червоноармійських частин, а також переховувало від переслідування, і, подруге, тому, що командир батальйону Кдпарін, колишній штабе — капітан царської армії і есер, не хотів знищення контрреволюційних сил, що недавно народились на верхньому Дону, і всіляко перешкоджав цьому.