Читати книгу - "Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло"

V.

Чорна імла простиралась вшир, займала все більший простір. Все дужчав гарматний— рев. А через півгодини на Гетьманський шлях південний вітрець приніс згірклий і тривожний запах гару, пожарища,-що буяло за тридцять п'ять верстов від шляху по чирських хуторах.

ьх

Дорога через Великий Громок в одному місці йшла повз горожу, складену з сірого каменя-плитняка, а потім круто завертала до Дону, спускалась у неглибокий суходільний ярок, через який був перекинутий рублений міст.

Під суху погоду теклина яру жовто відсвічувала піском, кольористою галькоюг а після літньої —зливи з бугра в яр буйно спадали каламутні дощові потоки, вони зливались, вода йшла на низ муром, вимиваючи й ворочаючи каміння, З гуркотом впливаючи в Дін. У такі дні міст затоплювало, але не надовго ; через годину — дві буйна нагірна вода, о недавно руйнувала. городи й виривала тини разом із стояками, спадала, на оголеній підошві яру свіжо сяла, пахнучи крейдою й вогкістю, мокра, обмита галька, по краях коричневим глянцем блищав наносний мул.

Понад яром густо росли тополі й верби. В затінку їх стояв холодок навіть найжаркішої пори літнього дня.

Знаджена холодком, біля мосту розташувалась застава Вешенської іногородньої дружини. В заставі було одинадцять чоловіка. Поки на хуторі не появлялись біженські підводи, дружинники, лежачи під мостом, грали в карти, курили; дехто, роздягтись, очищав шви сорочок та підштаників від ненаситних солдатських вошей. Двод відпросились у взводного —ціпіли на Дін купатись.

Але відпочинок був короткий. Незабаром до мосту присунули підводи. Вони посувались суцільним потоком, і відразу в чюннему тінявому провулку, стало людно, галасливо, душно, неначе разом з підводами впала на хутір з наддінського бугра і їдка степова духота.

Начальник застави, він же командир 3 взводу дружини,— високий сухорлявий унтер-офіцер із підстриженою бурою борідкою і великими, по хлопчачому відстобурченими вухами,— стояв біля мосту, поклавши долоню на обшмагану кобуру нагана. Він без перешкоди пропустив десятків зо два підвід, але, побачивши на одній гарбі молодого, років двадцяти п'яти козака, коротко наказав:

— Стій!

Козак напнув віжки, нахмурився.

— Якої частини?—суворо спитав взводний, підійшовши щільно до гарби.

— А вам чого треба?

— Якої частини, питаю? Ну?

— Рубеженьської сотні. А ви хто такі р?

— Злазь!

—— А хто ви такі?

— Злазь, кажуть тобі!

Круглі вушні скойки взводного жарко спалахнули. Він відстебнув кобуру, витяг і передав у ліву руку наган. Козак тикнув віжки жінці, скочив з гарби.

— Чому не в частині? Куди їдеш? — допитував його взводний.

— Хворів. Іду зараз на Базки. Із сім'єю нашою іду.

— Документ про хворобу д?

— Звідки він може бути? Хвершала не було при сотні.

— А, не було ?.. А ну, Карпенку, відведи його до школи!

— Та ви хто такі з себе?

— А ось там ми тобі покажемо, хто ми такі!

— Я мушу до сворї частини правитись! Не марш права мене затримувати.

— Самі тебе справимо ! Зброя при тобі?

— Гвинтівка сама...

Бери, та живо мені, а то враз нашвиргаю! Який молодий, сссучин син, а під бабу лізеш, ховаршся! Ми, чц

що, повинні тебе боронити? — 1 зневажливо кинув услід: — Ко-зу-ня!

Козак витяг спід повсті гвинтівку, взяв жінку за руку, цілуватись при людях не став, тільки шорстку жінчину руку на хвилину задержав у своїй руці, шепнув щось, пішов слідом за дружинником до хутірської школи.

Підводи, що згромадились на провулку, з гуркотом посунули мостом.

Застава за годину затримала чоловіка з п'ятдесят дезертирів. З них дехто, як затримували, опирався, особливо один немолодий, довговусий, бравий з вигляду козачок з хутора Нижньо — Кривського (уланської станиці. Зачувши наказ начальника застави зійти з брички, він вдарив по конях батогом. Двою дружинників схопили коней за вуздечки, спинили вже по той бік мосту. Тоді козачок, не довго думавши, вихопив спід поли американський вінчестер, підкинув його до плеча.

— Дорогу!.. Уб'ю, розтаку вашу мать!

— Злазь, злазь! У нас наказ стріляти, хто не підкоряються. Ми тебе швидше посадовимо на мушку!

— Муж-жи-ки-и-и-и!.. Вчора червоні були, а нині козакам наказуйте] V Шерсть смердюча!.. Відійди, вдарю...

Один з дружинників у новісіньких зимових обмотках став на передню колесо брички, і після короткої боротьби, вихопив вінчестер з рук козака. Той по кошачому вигнувся, ков-знув рукою під рядно, вихопив з піхов шаблю; стоячи навколішках, потягся через причіпну розмальовану колиску і мало не дістав кінцем леза голову дружинника, що вчасно відскочив.

— Тимошо, кинь! Тимонюшко! Ох, Тимошо!.. Та не треба ж!.. Не зв'язуйся!.. Вб'ють вони тебе!.. —: плакала, ламаючи руки, негарна схудла жіночка розбуялого козака.

Але він, підвівшись на бричці на ввесь зріст, ще довго вимахував синьоблискучим лезом, не підпускав до брички дружинників, хрипко матюкався, скажено поводив очима. "О-дій— ди !.. Зарубаю!" По чорно смаглявому обличчі його ходили корчі,шд довгими жовтуватими вусами скипала піняста слина, блакитнуваті білки все дужче наливались кров'ю...

Його насилу обеззброїли, звалили, зв'язали. Войовничість завзятого козачка пояснювалася просто: у бричці понишпог рили і найшли розпочатий відровий глек міцнющого са могону — первака...

У провулку утворився завіз. Так щільно стиснулись вози, що треба було випрягати волів і коней, руками вивозити гарби до мосту. Хляпали, ламались дишла й голоблі, люто звискували коні, воли, обліплені сліпнями, не слухаючи хазяйських окликів, ошалівши з нуду, лізли на тини. Лайка, крик, ляскання батогів, жіноче голосіння ще довго лунали біля мосту. Задні підводи там, де можна було розминутись, повернули назад, знову виїхали на шлях, щоб з-їхати до Дону на Базках.

Заарештованих дезертирів направили під конвоям на Базки, та як усі вони були озброєні, то конвой не зміг їх удержати. Зараз же за мостом між конвойними і конвойованими, вчинилася, бійка. Трохи згодом дружинники повернулись назад, а дезертири організованим порядком самі пішли до Вешенської.

Прохора Зикова теж затримали на Громку. Він пред'явив відпускного папірця, виданого Григоріям МелехОвим, і його пропустили, не чинячи перешкоди.

Вже надвечір він приїхав на Базки. Тисячі підвід, що присунули з чирських хуторів, загатили всі вулиці й провулки. Біля Дону творилось щось несказанне.— Біженці застановили возами ввесь берег на протязі двох верств. Тисяч п'ятдесят народу ждали переправи, розсипавшись у лісі.

Проти Вешенської пороном переправляли батареї, штаби, військове майно. Піхоту перекидали маленькими човнами. Десятки їх снувалися на Доні, перевозячи по три-чотири чоловіка. Біля саімсінької води, коло гірпстані скипав дикий тиск. А кінноти, що лишилася в ар'єргарді, .все ще не було. З Чира по старому доносився гуркіт гарматних пострілів, і ще різкіше, виразніше відчувався терпкий, згірклий запах гару.

Переправа йшла до світанку. Годині о дванадцятій вночі лідійшли перші кінні сотні. Вдосвіта вони повинні були почати переправу.

-Прохір З.иков, дізнавшись про те, що кінні частинні дивізії ще н& прибули, вирішив діждатися своф сотні на Базках. Насилу провів він коня за повід поміж возами, .щільно збитими до горожі Базківської лікарні, не розсідлуючи прив'язав до полудрабка чиєїсь гарби, розгнуздав, а сам —пішов поміж возами шукати знайомих.

Біля дамби здаля побачив Оксану Астахову. Вона йшла до Дону, притискуючи до грудей невеличкого клунка, накинувши наспашки теплу кофту. Яскрава краса її, що в очі впадала, привернула увагу піхотинців, які стовпились на березі. Вони казали їй щось соромицьке, на спітнілих закурених обличчях їх в усмішках біло спалахулали зуби, чути було смачний регіт та ігогокання. Рослий біловолосий козак у непідперезаній сорочці та збитій на потилицю папасі ззаду обняв її, доторкнувся губами до смуглої точеної шиї. Прохір бачив, як Оксана різко відштовхнула козака, щось неголосно сказала йому, хижо оскіривши рот. Навкруги зареготалися, а козак скинув папаху, хрипко пробасив: "Ех, тітонько! Та хоч разок!"

Оксана прискорила ходу, пройшла повз Прохора. На повних губах її тремтіла презирлива усмішка. Прохір не оклик-

_ "н* _ _

нув и, він нишпорив у натовпі очима, шукав хуторян. Помалу посуваючись між возами, що мертво попростягали до нього голоблі й дишла, почув п'яні голоси, сміх. Під гарбою на розстеленій ряднині сиділо тро§ дідів. Між ногами в одного з них стояла цеберка з самогоном.. Підпилі діди по черзі-черпали самогон мідним кухлем, зробленим з гарматної гільзи, пили, закусювали сушеною ри--бою. Гострий запах самогону і солонкуватий душок про-

: риби змусили зголоднілого Прохора спинитись.

— Служивий 1 Випий з нами за все гарне І — звернувся до нього один з дідів.

Прохір не заставив себе упрохувати, сів, перехристився, посміхаючись узяв з рук гостинного діда кухля із солодко пахнучим самогоном.

— Пий, поки живий! Ось чабачком закуси. Дідами не треба, хлопче, гребувати. Діди — народ кибетливий! Вам, молодим, ще вчитись у нас треба, як життя провадити і... ну, і як горілочку пити, — гугнявив другий дідок проваленим носом та оголеною до ясен верхньою губою.

Прохір вигоїв, опасливо косячись на безносого діда. Між другим і третім кухлем не стерпів, спитав:

— Прогуляв носа, діду?

— Ні — і — і, голубе ! Це від застуди. Ще змалку дуже від засутдп хворав, через це й попсувався.

— А я, було, погрішив на тебе, думаю: чи не від поганої ото хвороби ніс осів? Щоб не набратись отогодса-зна-чого, — щиро признався Прохір.

Заспокоєний дідовим запевненням, він жадібно Припав губами до кухля і вяге без опаски й передиху випив його до дна.

— Пропадає яшття! Як тут не зап'єш? — горлав хазяїн самогону, кремезний і здоровий дід. — Ось привіз я двісті пудів пшениці, а з тисячу кинув дома. П'ять пар волів пригнав, і доведеться все це тут кинути, а вже через Дін не потягнеш за собою! Все моє нажите пропадає! Пісень співати хочу! Гуляй, станичники! — Старий побагровів, очі його пойнялись сльозами.

— Не репетуй, Трохиме Івановичу! Москва, вона сльозам не вірить. Живі будемо — ще наживемо ! — умовляв гугнявий дід приятеля.

— Та як же мені не репетувати?! — із скривленими від сліз обличчям підіймав голос дід. — Хліб пропадає! Воли повиздихають ! Курінь спалять червоні! Сина восени вбили! Як можна мені не репетувати? Для кого наживав? За літо десять сорочок, бувало, зіпріють на плечах від поту, а зараз остаюся голий і босий...