Читати книгу - "Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем"

Тоді залягає час мовчання, час, коли вдивляєшся в небо, розшукуєш знайомі й незнайомі зірки, що блукають навкруги без ладу, без пуття... Тоді настає час сумування за тим, що промайне тільки раз у житті... В такий час мій маестро синьйор Сальфоніні може освідчуватись мені в коханні, скільки йому заманеться. Ах! Він, коли не помиляюсь, чи не двадцять перша жертва кохання! Але хочу сподіватися, що і його, як і попередніх двадцять нещасних коханців, боронь боже, не знайдуть потопленим у річці і що двадцять другий Т£Ж не матиме більшого успіху.

Отак живуть у тихій чеснотливій бідній домівці, далеко від великого багатого розбещеного світу.

Цілую мою дорогу матусю Марчеллу міцно, міцно!

Ваша вірна подруга циганка Роза

Розділ 36

МЕЇР СТЕЛЬМАХ-СВОЄМУ ПРИЯТЕЛЕВІ

Мій дорогий друже! Ви не можете уявити собі насолоди і радості, які я пережив, одержавши вашого милого листа. По-перше, я зрадів, дізнавшись, що ви, хвалити бога, живий, я ж бо стільки часу нічого про вас не чув. Відколи я в Лондоні, ви ні рядочка не написали мені. А по-друге, я просто маю насолоду, читаючи ваші листи. Мені здається, що ніхто не пише так приємно, так розумно й сердечно, як ви. Хочеться цілувати кожне слово. Ви ж знаєте, що я з давніх-давен люблю жаргон, а до того ще, коли жаргоном пише такий друг, як ви, з яким ми разом бідували, разом поневірялися "в багатстві й шані", разом їли оселедця з хлібом, разом з однієї склянки пили, в одному ліжку ночували. Ох, літа, літа! Чи хоч пригадуєте ви це все? Я пам'ятаю дуже добре і згадую ті часи при кожній нагоді, бо не люблю, як інші, приховувати, хто я і що я,—отакий я, та й годі, людина без хитрощів, проста й не пихата. Брехати не люблю і розповідаю всім, якого я роду. Коли до мене приходять кореспонденти з газет розпитати, рознюхати, хто такий Гриша, і що таке Гриша, і який собою Гриша, я їм кажу: "Хлоп'ята! Гриша не Гриша, Гриша — це я. Якби не я, не було б на світі Гри-ші". Тобто був би Гершко чи Янкел, Йося чи Мотя, але не Гриша Стельмах, який уславився на весь світ настільки, що сама королева запросила його до себе на концерт, тиснула йому руку й цікавилася всіма подробицями: чи має він батьків, сестер, братів... Так, я можу похвалити самого себе, що тільки я своїм простим глуздом, силами, які дав мені господь, і невеликим щастям, яке він мені приділив, зміг досягти того, щоб міста й країни билися за мого сина, всі в одну душу кричали: Гриша Стельмах,

Гриша Стельмах! Де це чувано, щоб за один тиждень будь-хто одержав запрошення з восьми міст, які розкинулися по всій земній кулі: з Парижа й Манчестера, Відня і Петербурга, Антверпена й Нью-Йорка, Лейпціга й Чі-каго. Не знаєш, кому раніше відповідати. Хоч розірвись на шматки. І, як на злість, я лишився тепер сам. Свого компаньйона, колишнього директора, про якого ви, мабуть, знаєте, я, хвалити бога, здихався. Кінчився його строк. Він, правда, висловив бажання підписати контракт ще на п'ять років, але я сказав: зась! Досить попив моєї крові. Йому, самі розумієте, може тільки снитися, поки житиме, таке щастя, бо є тільки один Гриша Стельмах на світі. Тепер я сам собі пан. Моє весілля, мої й музики. Що я роблю і що кажу — закон. Так я себе поставив, розумієте, з самого початку щодо свого сина, щоб він пам'ятав: батько — це батько, а дитина — це дитина. Бо

скільки я переніс на своїх плечах і скільки натерпівся, поки Гриша став Гришею Стельмахом, який прогримів на цілий світ. Інший на моєму місці давно б уже дуба дав. Купка землі височіла б наді мною. Трава росла б уже. Але цього всього ніхто не знає й не хоче знати. Люди гадають, що така зірка, як Гриша Стельмах, дуже легко зростає, всі мені заздрять, пальцями тичуть на мене:

— Дивіться, як цей Стельмах золото загрібає лопатами!

Є такі, наче й добрі, друзі, що приходять до мене з порадами, дбають про мого сина, допитуються, чому не даю йому змоги вчитися тощо. Любі друзі, де ви були раніше, коли моя родина, не доведи господи, пухла з голоду, і серце моє вмивалося кров'ю, коли я споглядав, як мій Гриша ходить у подертих черевичках? Чому ніхто тоді не дбав про мою дитину, коли я, голодний, нещасний, бігав по вулицях і, маючи діамант, кричав: "Я Соломон! Люди добрі, я маю мільйон!" Хто тоді прислухався до мене? О, я знаю наших людей. Можу похвалитися, що я об'їздив цілий світ,— немає, чуєте, немає іншого такого народу на світі, як наші євреї, дай їм боже здоров'я. Стільки багатіїв є в нас, стільки дукачів, що розкидають гроші на казна-що, розтринькують тисячі й сотні тисяч на задоволення своїх примх, і жодного нема в нас, хто б прислухався, коли до нього звертається талант. Нехай це буде сам Мойсей, але коли в нього подерті чоботи, він нічого не доб'ється. Певна річ, що тепер всі двері розчинені перед нами, для них велика честь і радість, коли мій син удостоїть їх поглядом. Найбільший магнат був би щасливий, якби мій син погодився побратися з його дочкою. Його б озолотили з голови до ніг, та й мені насипали б повну торбу золота, якби я йому тільки моргнув. Але є бог на світі, який усім порядкує, тож послухайте цікаву річ, що я вам розповім, як справжньому другові.

Пам'ятаєте, я вам колись розповідав про дівчину-кра-суню, актрису єврейського театру на ймення Роза Співак? Я з нею познайомився у Щупака. Він вихвалявся, що то його небога з Варшави. Про мене, кажеш: небога з Варшави — нехай буде небога з Варшави. Мене це не обходить. Але дівчина сподобалася мені з першої хвилини, признаюся по щирості, страшенно сподобалась! По-перше, таки дуже гарна дівчина, красуня з палкими очима, щоправда, чорнява, схожа на циганку, але дуже принадна! І зовсім не дурна, розумна, можна сказати, і жвава, козир-дівка. А послухали б ви, який у неї голос, як співає! Ви ж мене знаєте, я люблю спів у єврейському театрі, і, відколи заходився коло музики, я вже на своєму віку доволі наслухався співаків та співачок, аж верне. Проте такого співу, як у Рози Співак, я ще ніколи не чув і, певно, не почую. Вона співає, просто аж за душу бере! Чого тут розводитись, дівчина мене полонила. З першої розмови я переконався, що ця природжена актриса — не Щупакова племінниця, а дочка порядних батьків. Так воно й було. Виявилося, що це все брехня і вигадка. Дівчина не Щупакова небога, а зовсім чужа йому. І не з Варшави, а з якогось маленького бессарабського містечка, канторова дочка. Це я довідався вже згодом. Щупак був там зі своєю трупою і коли почув, як вона співає, йому так сподобався голос, що він викрав її з дому, пообіцявши золоті гори й запевнивши, що за кордоном дасть їй змогу вивчати музику і тому подібне. Та, перейшовши з нею кордон, він заходився сам навчати її музики, вивчив співати перед публікою "Хаву", "У п'ятницю ввечері" й ще кілька пісеньок, супроводячи їх танцем... Бог знає, що вийшло б з цієї дівчини, якби я не натрапив на неї й не познайомив її з відомою співачкою Марчеллою Ембріх, яка давала концерти разом з моїм Гришею. Судилося дівчині щастя. Вона розговорилась зі мною й попросила, щоб я познайомив її з Ембріх. А Ембріх, почувши, як ця дівчина співає, прикипіла до неї і не хотіла її відпустити від себе. Насамперед Ембріх вирвала її з Щупакових рук і забрала до себе, віддала у віденську консерваторію, найняла кращих професорів і зробила з неї першу співачку в світі. Є гадка, що нині вона заткне за пояс саму Ембріх і ще трьох таких, як Ембріх. Чого тут довго розводитись, дійшло до того, що вона виступає вже разом з моїм Гришею на концертах і одержує мало не стільки ж, як і мій Гриша. А добиваються її концертів уже так, як і концертів мого Гриші. В усьому вона повинна дякувати мені. Проте, може, гадаєте, що вона мені не віддячила? Ще й як віддячила! Ось послухайте цікаву історію про "любов". Але перше ніж розповісти вам історію цього кохання, мушу сказати кілька слів про мого сина.

Я, здається, ще нічого не писав вам про мого Гришу, і ви не знаєте, що то за пташка... Чудова пташка, що й казати. Та хоч який він знаменитий, але скромний і простий в поводженні. Скромний, простий і тихий. Він тільки те й знає, що скрипка — концерт, концерт — скрипка. Далі ніщо його не обходить. Спитайте в нього, скільки заробляємо на його концертах? Скільки маємо видатків? Скільки лишається прибутку? То не його клопіт. Він знає тільки скрипку, й більше нічого. Може, гадаєте, що він, крий боже, плохенький, причмелена дитина? Дай боже мені стільки щастя, скільки в нього розуму. Але так повелося, що до цих справ він не причетний. І взагалі він до земних справ, як то кажуть, цілком байдужий. Чого вам більше? Над гешефтами, або, як це тут зветься, над бізнесом є кому сушити собі голову. На те існує батько. А про все інше хай піклується мати. У нього — скрипка, і все! Чи ж можна було бути пророком і передбачити, що в його життя встряне канторова дочка, якась Роза Співак, отака халепа з тим коханням!..

Коли я довідався про цю справу — а довідався я з її таки листа, що чудом потрапив до моїх рук, тобто я взяв його в листоноші,— мене це обурило, я просто не тямився від гніву. Подумати тільки! Я ввів її до Ембріх, я, можна сказати, прорубав їй двері у великий світ, завдяки мені вона високо піднеслась, а тепер підкинула мені таку гадючку, завела з моїм сином шури-мури, якесь кохання!.. Я не полінувався, сів до столу й написав їй листа, простою мовою, так, мовляв, і так, де це чувано, де совість, де бог? Добре написав, вичитав їй усе, що на серці було! Я не письменник, але я батько. А батькові болить більше, ніж десятьом письмейникам. Вгадайте, що мені відповіло це дівчисько? Сам цар Соломон не вгадав би! Передусім вона мені намилила чуба за листа, що чудом опинився в мене. Цей лист, пише вона, був адресований іншому. Якби вона хотіла писати мені, то вона знає мою адресу. А по-друге, питає вона, хто мені підказав таку думку — чуєте? "Хто вам підказав таку думку, що я маю якісь наміри супроти вашого сина? Всі ваші думки,— пише вона,— крутяться весь час лише навколо Гриші Стельмаха. Але ви дуже помиляєтесь,— пише вона,— коли гадаєте, що ця точка, яка зветься Гриша Стельмах, є центр усього світу, навколо якого крутиться все, що живе й що думає. Є, — пише вона,— такі люди — а їх безліч,— що бачать його перед собою тільки, поки він на естраді і скрипка в його руках співає так, як то мало кому дається.