Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

У цю мить я не був певен, чи цар мене чує, але він промовив:

– На жаль, ви не назвали жодної речі, яка могла б мені придатися.

Тоді я сказав:

– Справді? Що ж ви з мене візьмете, якщо я програю заклад?

– Там видно буде.

Я почав непокоїтись.

– Давайте так домовимося, – запропонував цар. – Я ставлю перстень, а ви – оті портрети. А ще ліпше так: якщо я виграю заклад, ви зостанетесь моїм гостем на довший час.

– Згода. Але що означає «на довший час»?

– О, це тільки попередня пропозиція, – сказав він, дивлячись кудись убік. – Залишимо поки що питання відкритим.

Домовившись таким чином, ми обидва задерли голови. Небо було чисте, синє, безвітряне; здавалося, воно злягло на гори й поринуло в сон. Я подумав, що цар Дафу – дуже делікатна людина. Він хотів винагородити мене за вчорашню пригоду з мерцем і водночас натякнути, що буде радий, якщо я якийсь час поживу тут його гостем. На закінчення нашої розмови цар зробив вишуканий африканський жест, так ніби скидав рукавички або готувався віддати програний перстень. Я спливав потом, але моє тіло не охолоджувалося. Щоб легше було терпіти спеку, я роззявив рота і так його й держав.

Потім я сказав:

– Якщо по правді, величносте, то це несправедливий заклад.

У цю мить почулися люті, роздратовані крики, і я подумав: «Ага, розважальна частина церемонії позаду». Кілька чоловіків, схожих на жалюгідних птахолюдей, – вони були обліплені чорним пір’ям і з іржавими перами на голові, що звисали на їхні плечі, – почали стягувати з богів покривала. Зривали вони їх досить безцеремонно, причому ця непоштивість не була випадкова, якщо ви розумієте мою думку. Вони прагнули розсмішити натовп, і натовп справді сміявся. Обліплені пір’ям люди, чи то птахолюди, підбадьорені сміхом публіки, почали по-блазенському кривлятись і витинати всілякі штуки: наступали статуям на ноги, менші валили на землю й топтали, глузували з них і таке інше. На коліна одній з богинь посадили карлика, і він примусив глядачів надривати животи від сміху, вивернувши свої нижні вії і висолопивши язика, мовби зморшкуватий дурник. Родина богів, усі на коротеньких ногах і з дуже довгими тулубами, сприймала ці образи вельми терпляче. Більшість із них мали непропорційно маленькі личка, посаджені на довгі шиї. Надто суворою ця компанія не видавалася. І все ж таки було в них щось поважне – і таємниче; хай там як, а вони були боги – вершителі людських доль. Вони панували над повітрям, горами, вогнем, рослинами, худобою, щастям, хворобами, хмарами, народженнями, смертю. Авжеж, панували, хай мене чорти візьмуть! Навіть отой присадкуватий, що лежав тепер на череві, – і той над чимось владарював! Плем’я варірі, мабуть, вважало, що перед богами слід виставити напоказ усі свої вади, адже щось приховати від них смертним людям однаково не пощастить. Я збагнув суть цієї ідеї, але вона видалася мені помилковою. «Невже ви схвалюєте це знущання?»– хотілося мені сказати цареві. Я дивувався, що такий благородний чоловік править такою дикою зграєю. Проте він дивився на витівки своїх підданих цілком спокійно.

Здавалося, вони хотіли перетягти кудись увесь пантеон. Почали вони з найменших богів, з якими поводилися грубо, підступно й жорстоко. Валили їх додолу і перекочували, обзиваючи незграбними одороблами. «Ну й чортівня!» – подумав я. Мені здавалося, що так поводитися – просто непристойно, хоча якщо дивитись на речі тверезо, то у варірі було чимало підстав гніватися на богів. Та, зрештою, мені до їхніх почуттів було байдужісінько. Буркочучи собі під ніс, я сидів, прикритий від сонця своїм шоломом, і вдавав, ніби все, що діється навколо, мене не обходить.

Потім ця зграя круків налетіла на більші статуї. Вони тягли їх, штовхали і смикали, але зрушити не могли, і тоді стали кликати помічників із натовпу. То один, то інший здоровило стрибав на арену, підхоплював якогось ідола й переносив або перетягував його ближче до центру поля під веселий гамір та підбадьорливі вигуки глядачів. Дивлячись на могутні тіла та випнуті м’язи атлетів, які переносили великих ідолів, я зрозумів, що ця демонстрація сили була традиційною частиною церемонії. Одні підходили до масивних богів ззаду і обхоплювали їх руками за черево, інші підступали до них спиною, як вантажники, що переносять із кузова машини мішки з борошном, і завдавали їх собі на плечі. Один схопив боввана за руки й закинув собі за спину – так я переносив учора вночі мерця. Побачивши, як застосовують мій прийом, я судорожно хапнув ротом повітря.

– Що з вами, пане Гендерсон? – спитав цар.

– Ет, пусте, пусте, пусте, – відповів я.

Гурт богів, які залишалися на місці, дедалі меншав. Силачі перетягували їх до центру поля. Останні з тих хлопців були збудовані просто досконало – а в мене натреноване око на дужих чоловіків. Тривалий час я серйозно цікавився підняттям тягарів і часто вправлявся зі штангою. Як відомо кожному, в цьому ділі вирішальне значення має натренованість стегон. Я намагався зацікавити накачуванням м’язів свого сина Едварда і якби тоді домігся свого, то, можливо, не з’явилася б у його житті ніяка Марія Фелукка. Правда, незважаючи на сказане вище, я відростив собі кругленьке черево й надбав інших дивних спотворень, властивих усім представникам виду, чиї розміри переважають розміри середніх екземплярів. (Як оті велетенські полуниці, що ростуть на Алясці.) О тіло моє, о моє тіло! Чому ми з ним ніколи не дружили по-справжньому? Я навантажив його своїми вадами, наче пліт, наче баржу. Хто, хто визволить мене з моєї смертної оболонки? Якби я міг позбутися бодай оцих потворних рис, що утворилися внаслідок надмірного розростання моєї плоті та моєї бурхливої духовної діяльності! Бувало, невідомий голос давав мені безумні поради: «Не дбай ні про що – хай після тебе залишиться порожнеча. Хіба це справедливо, що тобі, людині порядній, судилося вмерти? Адже йдеться не про тупого йолопа, який не вартий ліпшої долі, аніж лягти в могилу». Які жорстокі розумування! Яка розбещеність! Гай-гай, чого тільки не відбувається в людській душі!

Що ж до подій на арені, то я стежив за ними з дедалі більшим інтересом. Кінець кінцем на своєму місці зосталися тільки двоє богів: Гуммат – гірський бог і Мумма – богиня хмар. Вони були наймасивніші,