Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

  Я не могла повірити своїм очам. В повному нерозумінні подивилася на Артема. Його обличчя ніби скам'яніло. На мене він навіть не глянув. 

   Від шоку я просто заціпеніла. Навіть не знала, що сказати. Але говорити щось було й не потрібно, бо міцні руки вже схопили мене в оберемок й закружляли в дикій круговерті.

   —  Дівчинко моя рідна! Привіт, сонечко!

   Я вчепилася у чоловіка мертвою хваткою. Мені й без його кружлянь було не дуже добре.

   — Що, не чекали? Я й сам не чекав! — врешті, він поставив мене на землю. — Як же я скучив!

   Відчуваю його палкі поцілунки та гарячі руки на моєму тілі. Стає не по собі. На Артема не дивлюсь.

   — Андрію! Що це? Як? Ти ж… Чому не сказав мені, що ти живий? Чому не попередив? Я ж тут… Як ти міг?! Якого біса?!

    Я не можу підібрати слів. Я розгублена, шокована, зла, трохи злякана й ще… тільки-но я зрозуміла, що не люблю сюрпризи. Будь-які.

    Андрій подає знак й біля моїх ніг виникають, мов за помахом чарівної палички, кошики з квітами. Звісно, моїми улюбленими. А ще його люди приносять кошик з моїми улюбленими винами та наїдками.

    — Вибач, моя золота! Я сам не хотів, щоб все так сталося. Але так треба було. 

   Андрій обціловує мене квапливими жадібними поцілунками.

   — Я все тобі поясню. У нашій спальні. Як же я сумував! А ти? Ти сумувала? Вибач! Знаю, дурне запитання. Геть нетактовне. Вибач, сонечко!  

   Я, врешті, наважуюсь подивилася на Артема. Він не дивиться на нас. Намагається триматися професійно. Але все у його постаті видає його внутрішній стан. Навіть те, як він старанно намагається не дивитися на нас. Схожий на натягнуту тятиву. Я не хочу його більше мучити.  

  — Андрюш, краще пішли в дім. 

  — Так! Чудова думка! Перше, що я хочу зробити, це зняти з тебе весь одяг й …

   — Андрій! — скрикнула я й кинула швидкий погляд на Артема.

  — О! Дійсно! — й собі подивився на нього мій чоловік. — Не тут. Ходімо швидше!

~~~~~~

   — Андрюш, не треба! Зачекай!  — мимоволі вирвалось у мене, коли він буквально накинувся на мене у нашій спальні. Я все ще відчувала всім своїм тілом відголос нашої з Артемом близькості. Мені здавалося, що моя шкіра ще пахне ним. Там, між ногами досі було його сімʼя.

   (Завжди було цікаво, чи здатні чоловіки відчути запах іншого чоловіка, якщо жінка після сексу з цим іншим не встигне прийняти душ? Розумію, як це звучить, але... може хтось знає. Особисто мені перевіряти це дуже не хотілося.)

    — Що таке, крихітко? Геть не скучила за мною?

    — “Що таке”? Ти питаєш “що таке”?! Ти “помер”, Андрію! І нічого мені не сказав! Я мало з розуму не зійшла! Як ти міг? — я вдарила його кулачками в груди.

     — Вибач, кохана! Я дуже хотів повідомити тобі. Але ніяк не міг. Слухай, крихітко, я все тобі розповім, але давай трохи згодом. Зараз єдине, про що я можу думати, це ти. Особливо, коли побачив,  як ти виходиш з машини — така розпашіла, така жадана… Зараз я хочу одного… — його рука ковзнула мені під спідницю. Я відсахнулась. Він піймав мене за руку, сильніше притис до себе.

    — Будь ласка, перестань! Тільки не зараз. Образи, капризи, істерики — все потім. Я винен! Визнаю! Спокутою провину за будь-яку ціну. Проси, що хочеш. 

    Він говорив, а його рука тим часом підтягувала мою спідницю вгору. Ось уже видно трусики. Я схопила його за руку. 

    — Дай мені хоча б прийняти душ! — пручаюсь я в його обіймах. 

    Моє серце шалено бʼється, щоки залило румʼянцем.

    — Ні. Я не хочу більше чекати ні секунди. Хочу тебе тут і зараз. Я люблю, коли ти… справжня, дика. Обожнюю твій запах.

    Він говорив, а його рука була уже в мене між ніг.

   — Ого! Та ти вже готова! Тут все так… Моя дівчинко! Ти теж скучила! 

   Мене кинуло в холодний піт. Господи, що мені робити? Якщо він… він точно здогадається, що я буквально щойно була з іншим. Що робити?! Що мені робити, Господі?!  

    Поки я панікую, Андрій знімає з мене блузу. Добирається до спідниці. Паніка посилюється. Раптом у двері постукали. 

    — Не зараз! — майже гарчить Андрій.

   — Андрію Сергійовичу, Таміла Віссаріонівна просить вас зайти до неї. Прямо зараз. Вона наполягає.

     Андрій лайнувся крізь зуби й крикнув у бік дверей:

   — Скажи, я зараз буду. 

   Він нарешті відпускає мене, дивиться з диким бажанням на моє напівроздягнене тіло:

   — От вміє матуся! Але що ти зробиш!

   Андрій швидко приводить до ладу свій одяг, зачісує широким жестом долоні волосся й звертається до мене: 

   — Ось бачиш, манюню, все склалося, як ти й хотіла. Біжи швиденько в душ й, будь ласка, думай там про мене. Й, знаєш що, вдягни оту мою улюблену мереживну сорочку, що ми з Італії привезли. Я швидко, тож не барись.