Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Такою була аудиторія, серця якої Черчиллю потрібно було полонити. І до кінця того самого року ті самі конгресмени вже їли з його руки. На другий день Різдва 1941 року вони набилися битком до палати парламенту — сенатори й члени Палати представників, усі вітали і плескали Вінстону Черчиллю, коли він ще не піднявся до своєї промови. Що ж змінило їхнє ставлення?
Ну, вплинула на них певна ситуація із Перл-Гарбором і неспровокована японська агресія, а окрім цього, кілька тижнів по тому, було неврівноважене рішення Гітлера оголосити війну Америці. Це, врешті, могло допомогти заохотити конгресменів тісніше солідаризуватися із Британією. Цікавим є питання, чому фюрер вирішив піти на цей крок, який скидається на колосальну стратегічну помилку. Чому він оголосив війну Америці тоді, коли вона могла залишитися осторонь європейської війни?
А відповідь у тому, що він уже дійшов висновку: Америка практично на стороні Британії. Станом на осінь 1941 року США супроводжували конвої, розмістили війська в Ісландії, допомагали з усілякими тренуваннями та провіантом. Так, Черчиллю вдалося виконати стратегічну місію, яку він так чітко пояснив Рендольфу 18 місяців тому. У 1941 році він уже став одним із найпопулярніших промовців на американському радіо, другим після президента. Завдяки хитрості, шарму та відвертим лестощам Америку таки було втягнуто у війну.
Три дні по тому Перл-Гарбор прийняв жахливу звістку. «Принц Вельський» було потоплено японськими торпедами з берегів Малайї, втрачено 327 життів. Майже усі з британських моряків, присутніх у затоці Плацентія, загинули. «Рипалс» також затонув.
Це було Черчиллеве — і тільки його — рішення проігнорувати скепсис командувачів флоту та послати кораблі на Далекий Схід. Нікому не було відоме призначення тієї місії і те, чого Черчилль сподівався досягнути своїми «сталевими твердинями». Напевно, правда в тім, що справжньої тактичної логіки у цьому не було.
Відправивши британську флотилію та вихваляючись її вогневою міццю, Черчилль писав Рузвельту: «Ніщо не зрівняється із відчуттям володіння тим, що спроможне перехопити і знищити будь-що». Та вони не змогли перехопити японських торпедних літаків і загинули заради процвітання імені Черчилля. А призначення їхнє виявилося суто політичним: продемонструвати американцям — укотре — ступінь рішучості та зону досяжності впливу влади Британії. Однак тепер це брязкання зброєю було безглуздішим удвічі, адже американці уже були з ними.
Тим не менш Черчилль хотів переконатися напевне. Щойно почувши про Перл-Гарбор, він подзвонив Рузвельту, а затим почав приготування до візиту у Вашингтон. Після Плацентії Рузвельт усвідомив, що Черчилль із тих, хто на батуті займає положення по центру і витискає усіх до краю. Він запропонував зустрітися на Бермудах, а не в Білому домі. Та Черчилль на таке не пішов.
Три тижні він був невтримним гостем дому президента та його дружини і за той час примудрився представити себе оголеним Франкліну Делано Рузвельту («Британському прем’єр-міністрові нíчого приховувати від президента Сполучених Штатів»), пережити невеликий серцевий напад і видати віртуозний виступ англо-американської сентиментальної маячні, апогеєм якої була та промова перед обома палатами Конгресу.
Це було приголомшливо. Він звертався до пам’яті матері, цитував псалми, закликав до Бога, пародіював Муссоліні, грав на публіку своїм славетним архаїчним фразуванням. «Певен я…» — казав він замість «я певен», ніби переймаючи стиль Йоди107. Його руки простягалися та здіймалися вгору. Він бив кулаком у повітря, затискав нагрудний мікрофон, сердито вдивлявся, супився та стискав щелепи — усе точно так, як американці і сподівались побачити.
«Німці, італійці, японці… — запитує він слухачів, — …за кого вони мають наш народ?» Зверніть увагу: «народ» — в однині, єдиний народ британців та американців. «Ось ми разом, — каже він. — Вдруге за наші життя довга рука долі сягнула через Атлантику, аби висмикнути Сполучені Штати і перенести на передову боїв…» Щоправда, у цьому разі довга рука належала не так долі, як Черчиллю. Саме він вчинив «трансатлантичне висмикування».
Як пізніше писав Гарольд Макміллан: «Узагалі ніхто, тільки він (і лише зі своїм надзвичайним терпінням та вправністю) міг заманити американців у європейську війну».
І це не здається мені таким уже перебільшенням. Світ може визнавати свій борг перед Франкліном Рузвельтом, який, зрештою, мав ухвалити рішення пожертвувати американською кров’ю й скарбами, проте я справді не уявляю, як усе це могло відбутись без Черчилля. Жоден британський лідер не поставив би собі такого стратегічного завдання (втягнути Америку) і не прямував би наміченим шляхом з такою неослабною завзятістю.
А тим, хто досі схиляється до критики Сполучених Штатів за таку довгу затримку перед вступом до війни, варто відвідати американські цвинтарі полеглих на плацдармі «Омага». Пройдіться поміж тисяч хрестів із білого каменю (де іноді трапляються зірки Давида), що так ідеально симетрично простягаються пагористими зеленими лугами; прочитайте на тих надгробках імена та назви штатів: Пенсільванія, Огайо, Теннессі, Канзас, Техас — кожен сполучений штат. Украй сумніваюся, що ви зможете стримати сльози.
На момент, коли я пишу ці слова, минуло 70 років відтоді, як ті солдати принесли свою жертву — в масштабах й сміливості такій, що моєму поколінню видається просто незбагненним. Вони не схибили, ті американські конгресмени, які застерігали про наслідки втручання у ще одну європейську війну, що виллється втратами людських життів. І їхні вагання були небезпідставними, але саме Черчиллю вдалося їх подолати.
Згодом він описав, як у ніч подій у Перл-Гарборі, «насичений та просякнутий емоціями і почуттями, я ліг у ліжко та спав сном врятованого і вдячного».
Він домігся свого у ключовому стратегічному завданні. Та ще не здобув перемоги.
104 Поле золотої парчі (англ. Field of Cloth of Gold, фр. Le Camp du Drap d’Or) — місце проведення мирних перемовин між Генріхом VIII Англійським та Франциском I Французьким 1520 року. Назву отримало завдяки пишному вбранню почту обох королів.
105 Горнблоуер — вигаданий персонаж романів С. С. Форестера, офіцер Королівського флоту під час Наполеонівських воєн.
106 Випередження.
107 Йода — персонаж серії фільмів американського режисера Джорджа Лукаса «Зоряні війни», мудрий майстер, який висловлювався в характерній манері, переставляючи слова місцями.
Розділ 18
Велетень зіщуленого острова
Король перебував у стані занепокоєння на межі паніки. Вечір п’ятниці, на годиннику — одинадцята, а він досі не чув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон», після закриття браузера.