Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Сінґлтон[20], — промовив Гіт.

— Сінґлтон?

— Так, — голос його тремтів і лунав нерозбірливо. — Він згадував про нього кілька разів у машині. Я думав, що він говорить про якесь місце, де бував, або ферму, на якій знайдеться якась солідна робота, але, здається, звучало це дещо недоречно. Ґабрієль завжди говорив це слово із пристрастю. Мало не єдина тема, яка його розхвилювала.

— І він сказав, що це був початок?

— Так, думаю, так і було.

— І що він сказав, чим був цей Сінґлтон?

— Кажу ж, я не знаю. Якесь місце, ферма, людина… І перш ніж ви запитаєте, я не знаю, початком чого воно було.

Чендлер теж не знав. Але це вже було хоч щось.

Скориставшись Таніним комп’ютером, Чендлер пошукав «Сінґлтон». Пошук викинув цілу купу результатів: шаблон проектування в програмуванні, віскі, кількох знаменитостей із таким прізвищем[21], а також посилання на соцмережі та сайти знайомств, де можна було знайти одинаків з одиначками. Відфільтрувавши всі згадки про сайти знайомств і знаменитостей, Чендлер отримав список, у якому було невеличке місто в Новому Південному Вельсі, ще кілька в Англії та Сполучених Штатах і нескінченну кількість австралійських передмість, будівель та інститутів.

Навіть якщо слід було пошукати з іншого боку країни в містечку на півночі від Сіднея, у Новому Південному Вельсі на берегах ріки Гантер, Чендлерову увагу привернуло південне передмістя Перта. Ґабрієль був звідти родом, принаймні на це вказував його акцент. Судячи з картинки на екрані, це передмістя було не більше ніж поселенням зі зношеними бунгало, будинками і кількома крамничками, де продавали товари першої необхідності, — останнє місце, куди дотягнулася цивілізація, трохи зеленіша версія Вілбрука. Єдиною установою з веб-сторінкою був сиротинець. Сержант клацнув на посилання.

Сторінка була зроблена професійно, будинок на світлинах був зовсім не таким, яким Чендлер його собі уявив. Споруда була невелика і дещо химерна, немов зійшла зі сторінок одного із Сариних улюблених романів про Гаррі Поттера. Сержант підозрював, що дизайном сторінки і світлинами намагалися приховати недоліки.

Коли Чендлер серед ночі зателефонував до IT-відділу центрального ГУ у Перті, його з’єднали з черговою операторкою. Він попросив її надіслати записи про прийнятих до сиротинця за минулі тридцять років.

Через десять хвилин до його вхідних повідомлень прилетів масивний архів — комп’ютер відмовлявся відкривати його, наче у вмісті ховалася таємниця, яку слід було зберігати навіть під страхом смерті. Друга спроба виявилася успішнішою, і Чендлер змусив машину пошукати серед імен Ґабрієля Джонсона. Нічого. Чендлер спробував Гіта Барвелла. Знову порожньо. Пошуки Сета дали кілька результатів, що ніяк не допомогли. Вичерпавши ідеї, Чендлер залишився сам на сам із тисячами записів, доповнених світлинами. Він приготувався до довгої ночі.

Перші півгодини не дали нічого, жодне фото нітрохи не було схожим на образ Ґабрієля, який укорінився в сержантовій пам’яті. Після години витріщання в екран очі почали боліти. Пошуки зробилися поверховішими, продовжуючи гортати сторінки, чоловік замислився, з якого ще боку можна взятися до справи. Мусив існувати якийсь зв’язок із «початком», релігією, тим, що змусило Ґабрієля обрати собі такий шлях. Чендлер відчував це нутром.

Минула ще година розмірковувань про альтернативні можливості, коли на екрані з’явилося Ґабрієлеве фото. Правду кажучи, це захопило Чендлера так зненацька, що він спершу прогортав ще кілька світлин, перш ніж повернутися назад. Із фото на нього безумовно дивився Ґабрієль, його молодша версія; дуже коротко підстрижене волосся підкреслювало худорляві риси обличчя. Він скидався не так на сироту, як на в’язня концентраційного табору, якому дивом вдалося вижити, — але це безпомилково був Ґабрієль. Девід Ґабрієль Тейлор.

Коли Чендлер взявся читати супровідний файл і записи, серце шалено застукотіло. Поодинокі випадки нічного нетримання сечі, емоційні спалахи — на межі з жорстокістю, та це звично для поневірянь наляканого хлопчика. На жаль, звіт закінчувався так само різко, як і починався. Усього за півроку Ґабрієля віддали до прийомної родини, імена й адреса прийомних батьків були нашкрябані в колонці поруч. Діна та Джеффрі Вілсони з Ґлендона, що в передмісті Перта.

Чендлер зателефонував. Після кількох дзвінків йому відповіли.

— Це пан Джеффрі Вілсон? — поцікавився він.

— Саме так.

Сержант очікував, що доведеться заспокоювати розбудженого й роздратованого голову родини, і здивувався, почувши приємний глибокий хрипкий голос.

— Я сержант Чендлер Дженкінс із Вілбрукського поліційного відділка. Я б хотів…

— Сержант Дженкінс звідки? — увірвав його пан Вілсон.

— Вілбрук, це на північ від Пілбари.

— Що ви там робите? — поцікавився пан Вілсон, а потім перефразував своє запитання: — Я маю на увазі, чому ви мені телефонуєте? О цій порі?

— У мене є кілька запитань щодо Девіда Ґабрієля…

Хрипкий голос знову увірвав його, ввічливість кудись зникла.

— Я знаю Ґабрієля.

— Що ж, у мене є кілька запитань…

— Я… ми не хочемо мати з ним нічого спільного, сержанте. — Це ще дужче розбурхало Чендлерову цікавість. Він почув шарудіння з іншого боку дроту, цей звук підказував, що співрозмовник збирається покласти слухавку. Сержант утрутився:

— Прошу, пане Вілсон, лише кілька запитань. Хіба ви не хочете хоча б дізнатися, чому я телефоную? — Чендлер сподівався, що допитливість змусить його співрозмовника залишитися на зв’язку.

— Ні, — рішуче відрубав Джеффрі. — Ми — я і моя дружина — намагалися навчити його, що добре, а що погано, та він жбурнув це все нам в обличчя.

— Що добре, а що погано? У релігійному сенсі?

— Так, у релігійному сенсі, сержанте. — Голос залишався спокійним, але наполегливим.

— Тож ви релігійні люди?

— Так і є. І ми цим пишаємося, — різко озвався пан Вілсон, наче почув у Чендлеровому запитанні якісь інсинуації. — Ми намагалися гарно виховати його, правильно, особливо після того, що сталося з його родиною.

— Що ста?..

— Автомобільна аварія, сержанте. Безсумнівно, це жахливий досвід для хлопчика в такому ніжному віці, але ми вірили, що він зможе оклигатися. Ми хотіли навчити його: попри те, що Бог йому послав, Господь добрий і скерує його. Якщо він покається у своїх гріхах і слухатиметься Його слова.

Від того, куди завела ця розмова, у Чендлера на маківці волосся стало дибки.

— І як ви змушували його це зробити?

Балакучий і відвертий пан Вілсон раптом замовк. Чендлерові довелося вгадувати самостійно: повчання, домашні обов’язки, нотації чи щось гірше. Щось таке недобре, що перетворило сироту на вбивцю. Чоловік вирішив обережно просунутися далі.

— Коли Девід — Ґабрієль — пішов від вас?

— У вісімнадцять. — Голос раптом зазвучав уривчасто. У ньому відчувалася