Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

У слухавці з іншого боку щось зашаруділо, і Чендлерові здалося, наче він чує схлипування. Замість хрипкого голосу озвалася жінка. Діна.

— Ви засмутили мого чоловіка, сержанте. Ми лише хочемо назавжди забути про цього хлопчика. Про це диявольське дитя! — Вона виплюнула ці слова. І поклала слухавку.

Чендлер відкинувся на стільці, даючи всотатися новій інформації. Надійних версій він не мав, тож розпачливо намагався знайти найімовірніший шлях. Єдине, що він знав, — у тому будинку щось сталося. Двоє прийомних батьків намагалися прищепити свої ревні вірування вразливому підлітку, і це призвело до події чи серії подій, які змусили молодого Ґабрієля переступити межу.

42

Маючи теорію і підґрунтя для деяких доказів, Чендлер знову пішов до Мітча, щоб загнати його в кут.

І майже зробив це. Але пролунав телефонний дзвінок. Це був один із сотень дзвінків, що надходили до відділка з інформацією про чоловіка, на якого вони полювали. Однак цього разу на дроті був дехто інший — Ґабрієль власною персоною.

Нік за стійкою взявся шалено розмахувати руками, привертаючи Чендлерову увагу. Прикривши мікрофон своєї гарнітури, хлопець прошепотів: «Це він».

У відділку тієї ж миті запала тиша. Усі знали, кого має на увазі молодий констебль. А краще за всіх це розумів Мітч, який вискочив зі свого кабінету, вимагаючи, щоб Ґабрієля негайно зв’язали з ним.

Офіцери зібралися навколо стола для засідань у кабінеті, що колись був Чендлеровим. Улаштувавшись біля телефона з гучним зв’язком, Мітч окинув поглядом усіх своїх колег.

— Усім мовчати. Говоритиму я, — попередив він, тицяючи себе пальцем у груди, щоб краще донести до них свою думку.

На телефоні замиготів вогник. Ось воно.

Мітч увімкнув дзвінок на гучномовець і натиснув на кнопку.

— Пане Вілс…

Ґабрієль негайно його перебив:

— Я телефоную, щоб повідомити вам, що на деякий час змінив свою ціль.

Мітч швидко зробив свій хід.

— А яка була стара ціль? — запитав він.

— Замість номера п’ятдесят п’ять я візьму дев’яносто.

Запала короткочасна пауза, всі чекали на додаткову інформацію про те, кого, що, коли або чому, але чоловік більше нічого не сказав; новини були такі ж невиразні, як обличчя за столом.

Мітч порушив мовчання:

— Пане Джонсоне, я мушу попросити вас здатися. Ще не запізно.

— Я вже робив це, інспекторе. Двічі, — нагадав їм зловмисник. — А зараз на мене чекає робота. Якщо ви збираєтеся завадити мені взяти Гіта, є ще безліч інших достойних. — Чіткість його голосу підказувала, що чоловік вірить у те, що каже.

— Ця ваша гра має щось спільне із Біблією? — спитав Мітч.

Чендлера здивувало те, яке нерішуче було його запитання. Замість того щоб заявити про це як про відомий факт, він непевно цікавився — мов школяр, який боїться, що з нього кепкуватимуть.

— З Біблією? Це напрочуд туманна теорія, інспекторе.

Усвідомлюючи, що Мітч втрачає перевагу, Чендлер утрутився в розмову:

— А як щодо якогось зв’язку з вашими батьками? З вашими прийомними батьками, Діною та Джеффрі.

Ендрюс розлючено глипнув на нього, але нічого не сказав. Мовчав і вбивця з іншого боку дроту.

— Пане Джонсон? — перепитав Мітч, прикипівши поглядом прямісінько до Чендлера.

Пролунав зумер. Ґабрієль зник.

Фло порушила тишу.

— Що він мав на увазі, коли сказав, що візьме дев’яносто замість п’ятдесяти п’яти?

Із цим питанням вона зверталася до свого боса. Мітчеві губи поворушилися, наче якісь слова поспішали йому на допомогу, але він не прохопився жодним.

— Це означає, що він перебив, тобто збирається перебити десь цілу купу людей? — перепитала Таня.

— Ще тридцять п’ять людей, — підтвердив її побоювання Лука.

Це число, промовлене вголос, здалося колосальним. Скориставшись браком вказівок від Мітча, Чендлер рішуче взявся до справи:

— Ніку, ми отримували по радіо рапорти про стрілянину чи якісь інші заворушення?

— Нічого, — заперечив констебль.

— Гаразд. Це може значити, що він таки заліг на якійсь із віддалених ферм, неподалік від того місця, де ми його востаннє бачили, — пояснив своїм слухачам сержант.

— Можливо, — погодилася Таня. — Але там ніде немає тридцяти п’яти людей… я сумніваюся, що там набереться тридцять п’ять людей, які хоча б живуть достатньо близько одне від одного.

Його старший констебль мала рацію. Щоб убити тридцятьох п’ятьох людей, Ґабрієлю доведеться помандрувати — і зробити це швидко.

— Може, це блеф? — запитав у колег Чендлер.

— З якою метою? — озвався Мітч. Коли до нього повернувся голос?

— Щоб змусити нас бігати туди-сюди, як безголових півнів.

— Він уже вбив шістьох, сержанте. Це не був блеф. Тож нам слід вважати, що тепер він теж не блефує. — На кімнату знову спустилася тиша.

— Ідеї? — запитав Чендлер.

— Болтони й Істи живуть близько одне до одного, — крикнув від стійки Нік.

— Разом близько десяти людей.

Таня теж приєдналася до розмови:

— Додай ще Карті й матимеш шістнадцять, включно з собаками.

— А як щодо місцевих барів? Клінік? — запропонувала Фло.

— Яких ще клінік? — зневажливо кинув Мітчелл.

Але Таня однаково відповіла:

— Енн Таттл казала мені, що преподобний розмірковував, чи не зібрати йому в церкві вірян для опівнічної молитви.

— Скількох? — перепитав Чендлер.

Таня здвигнула плечима.

— Не знаю. Тридцять чи сорок не стануть чимось надзвичайним, якщо вони налякані тим, що відбувається.

— Варто за ними приглянути? — поцікавилася Фло.

— За всіма варто приглянути, — відгукнувся Мітч. — Ми не можемо не реагувати на таку погрозу.

— А що, як це був такий собі фінт, щоб спекатися нас і отримати нагоду ще раз спробувати вбити Гіта? — припустив Чендлер, згадуючи натовп на вулиці та уявляючи в ньому Ґабрієля, який чекає, поки відділок спорожніє.

— Ми мусимо знешкодити цю загрозу, сержанте.

— А ще ми мусимо захистити нашого ув’язненого.

— І ми це зробимо. Ґабрієль не має шансів сюди вдертися.

Вони накидали план. Перша зупинка — церква, далі — місцеві бари, потім — ферми Карті, Істів та Болтонів. Після цього визначили інші ферми з великою кількістю людей неподалік: Підлабузи Кука, Іззі Чілі, Бабуні Ріслінґ, Мінсі Амаранґи та їхніх родин.

Чендлер зателефонував преподобному Ептону і розбудив його. Священик лягав спати о дев’ятій, а вже було значно пізніше.

Попри своє роздратування він підтвердив, що ідею опівнічної молитви обговорювали, але громадськість вирішила, що безпечніше буде залишатися по домівках. У його церкві нічого не відбувається