Читати книгу - "Третій фронт"

— Це дівчина! — перелякано сказав Вуха.

— Дівчата не душать інших із кулею в голові! Піди й подивився, що то за дівчина! — роздратувався я.

— Як ти її впізнав? — спитав Бухгалтер.

— У мене нюх на чудовиськ. Хоча вона маскувалася. Навіть зробила вставки на очі. Бо чудовисько завжди дивиться на тебе поглядом хижака. І це помітно. Але вона закрила свої очі. Тільки ж я подивився на її шию.

— І що?

— Вона ховала її під хусткою. Бо в неї синя шия. Нацисти ж повісили її прототипа. У всіх таких чудовиськ синя шия.

— Господи, ти ж убив її! — простогнав Вуха.

— Убив, убив. Подивіться, що з хлопцем на кухні.

Мовчун побіг, швидко повернувся.

— Він мертвий, зі скрученою головою!

— Бідолаха. Там щось залишилося з їжі? — спитав я.

— Ти будеш їсти тут? — спитав Вуха. Як людина творча він завжди був дуже чутливим до обставин. А я вивчав чудовиськ і наростив такі мозолі на душі, що за необхідності міг би сісти на вбитого ворога, наче на колоду, і їсти на ньому.

— Так, буду, нам потрібні сили, а часу більше не буде. Мовчун, неси, що є. І приберіть це стерво!

«Зою космодем’янську» відтягай, стіл поставили на місце, Мовчун притягнув сковороду з м’ясом і каструлю з гречкою. Я налив іще горілки — для апетиту.

— Слухай, Владюшо, але ж вона боролася з фашистами! — ніяк не міг заспокоїтися Вуха.

— Вона не боролася. Боролася — принаймні так стверджувала радянська пропаганда — жива дівчина, яку повісили. А це — чудовисько, кремлядський проект для терору. Не плутай. Випиймо.

Ми випили й добряче поїли. Вуха не їв і не пив. Дуже вразливий. Йому було важко поруч зі смертю, а ми до неї вже звикли. Завезли скульптора в Журби, я ще раз подякував і наказав їхати на Київ. Але вже на виїзді з міста дорогу нам перекрив БТР. З кущів вискочили автоматники й наставили на нас зброю.

— Що робимо? — спитав Бухгалтер. Він був спокійний, психувати не почав.

— Стоїмо на місці, — наказав я.

— Здавайтеся, інакше ми відкриємо вогонь! — сказали нам у мегафон. Мінімум два десятки автоматників за кілька секунд могли перетворити «Ланос» на братську могилу. Я зібрав телефон, подзвонив Тетяні Павлівні.

— Це я. Нас оточили менти в Журбах. Погрожують розстріляти. Що за лайно?

— Здавайтеся. Парламент вирішив, що вас потрібно доправити до Києва на парламентські слухання. Віддано відповідний наказ. Ви мусите дати пояснення депутатам.

— У мене немає на це часу! Нам треба діяти, а не пиздіти! — роздратувався я.

— Здавайтеся. В них наказ відкривати вогонь у разі непокори.

— Скасуйте наказ!

— Не можу, голова МВС нам не підкоряється. Здавайтеся, а потім ми вам допоможемо. Не доводьте справу до стрілянини, бо вас можуть убити!

Я подивився на автомати. Вбити нас могли дуже й дуже легко.

— Не рипаємося, здаємося, — сказав хлопцям. Крикнув у вікно. — Ми виходимо!

Була тиша, і я подумав, що зараз достатньо одного пострілу, щоб автоматники відкрили вогонь і остаточно вирішили наше питання.

— Зараз буде постріл! Вас хочуть спровокувати відкрити вогонь! Не стріляйте! — крикнув я, коли виліз із машини. І в ту ж мить пролунав постріл. Куля пролетіла десь поруч, але я й не сіпнувся. Напружена мить. Автоматники, дякувати Богові, не почали стріляти.

— На землю, лягайте на землю! — крикнули в мегафон. Я ліг, мої товариші теж. До нас підбігли, заламали руки за спину, забрали зброю, кудись потягли. Мене одразу відділили від інших, шість міліціонерів у бронежилетах і масках завели в мікроавтобус, і ми поїхали. Куди саме, я не бачив, бо на голову вдягли мішок.

— Хто ви такі й куди мене везете? — спитав у них.

— Закрий рота! — відповіли мені.

Ми проїхали хвилин десять, потім одному з моїх вартових зателефонували. Пояснювали, куди треба їхати.

— Так, зрозумів. За кілька хвилин будемо! — сказав він. Мабуть, командир.

— Куди ви мене везете? — спитав я. Отримав кулаком в обличчя. Мішок на голові анітрохи не пом’якшив удару. Мені було боляче — пика тільки почала загоюватися після подорожі до «головосіка», і ось знову.

Ми їхали спочатку по дорозі, бо сильно стрибали на ямах, а потім з’їхали на путівець, бо стрибки припинилися. Потім зупинилися.

— Так, біля дерева. Ага, навпроти руїни ферми, — доповів командир. — Залишити тут? Але як? Наказ?

— Ні! Ні! Вони хочуть убити мене! Тебе потім посадять за це! Не слухай! — закричав я і знову отримав кулаком. — Ні! Ні! Вся відповідальність буде на тобі й…

Після наступного удару я знепритомнів. Потім відчув, що лежу на землі, а від мене їде машина. Вони таки залишили мене! Я спробував підхопитися, щоб кудись бігти, але через мішок на голові геть нічого не бачив. Зняти не міг — руки в наручниках за спиною. Почав трусити головою, щоб скинути його, але де там. Він міцно тримався. Нічого не вдавалося. І тут я почув сміх. Від цього сміху мені аж похололо. Сміх із кількох боків, звідусіль. Сміх, що наближався.

— Ну що, лошок, дострибався? На перо тебе посадити? — спитали мене. — Диви, як матляє головою порожньою. Відчуваєш, фраєр, що тобі зараз буде?

Я знав, що смерті не уникнути, але хотів хоча б подивитися їй в очі, а не помирати, так і не побачивши власних вбивць.

— Тварюки! Тварюки! Тварюки! — Я кричав, а сміх уже був зовсім поруч. Постріл. Я впав на землю. Я не знав, що відбувалося, але знав, що пострілу не мусило бути. Щось гепнулося на мене. Ще щось гепнулося, щось потекло, липке й тепле. Солонуватий запах крові. Постріли, постріли, крики, ще щось упало. Потім удар ножем. Я смикнувся, було боляче, але не так, як мусило б бути, якби ніж увійшов у мене. Бронежилет врятував. Потім тиша. Я лежав, завалений тілами, і не знав, що буде далі. Я мусив загинути, мене завезли й залишили помирати, мусили вбити, але хтось завадив. Хто й навіщо? Це порятунок чи початок нових, інших бід?

Я почув кроки, і серце моє забилося. Бо це були легкі, летючі кроки, які я чув лише вдруге в житті. І коли чув уперше, запам’ятав назавжди. Потім хтось відтягнув із мене кілька тіл.

— Ну, що ти тут, живий? — спитали мене, а я ледь знову не знепритомнів, цього разу від радості, від щастя, що вона поруч. — Живий? — Вона струснула мене за плече. Я був живий, але не міг відповісти. — Живий, давай, підводься.

Вона підняла мене, зняла мішок із голови разом із перукою. Я примружився. Не так від