Читати книгу - "Третій фронт"

— Владюшо, що в тебе з обличчям? І в тебе вус відклеївся. — Вона засміялася. А я знепритомнів. Від щастя. Вона дала мені кілька ляпасів.

— Владюшо, що за цирк? Чого ти поводишся, наче якась істеричка?

— Як ти тут опинилася?

— Ти ж попросив про допомогу. У мене були справи, а потім я почала приглядати за тобою і твоїми товаришами. Ви справлялися самі, але тепер я побачила, що тебе хочуть убити, і вирішили втрутитися, бо кажуть, що ти рятуєш Україну. — Вона усміхнулася. Кучерява білявка в чорній формі, зі снайперською гвинтівкою за плечима, з кобурою та невеличким мачете на боці. Це була Біла вбивця! Найвідоміша кілерша України, за якою вже кілька років полювала не тільки вся держава, але й більшість місцевих олігархів. — Ці пацани тебе збиралися на смуги різати?

Вона підійшла до тіл. Усі як один невисокі, худі, непомітно одягнені, з татуюваннями, озброєні довгими ножами. Їх лежало понад десяток.

— Мову відібрало? — спитала Біла вбивця. А я справді нічого не міг сказати, лише дивився на неї. — Ну, нічого, все закінчилося добре. Я поїхала, буду за тобою приглядати. Не влізай в халепи, бо не завжди зможу допомогти.

Вона поплескала мене по плечу й хотіла вже йти, коли я замугикав. Нічого сказати не міг, так мене розібрало. Тільки руками смикав.

— А, звільнити тебе. — Біла вбивця усміхнулася. — Добре.

Підійшла зі спини.

— Не рухайся, — сказала. Постріл. Куля перебила ланцюжок, що поєднував наручники. — Тепер ти при двох браслетах, красунчику. Ну, все, бувай.

Поплескала мене по щоці й пішла до невеличкого ярка метрів за сто. Я хотів щось сказати їй, хоча б подякувати, але не зміг. Просто дивився на неї і млів. Вона перейшла на біг, легкий, більше схожий на політ. Добігла, зникла в ярку, потім заревів двигун мотоцикла, шум почав віддалятися. Біла вбивця часто їздила на мотоциклах.

Коли її вже не було чутно, я підвівся. Подивився на тіла потенційних убивць. Знову пощастило. Просто неможливо пощастило! Біла вбивця знищила стільки поважних людей у цій країні, а мене, мене врятувала! Фантастика! Я мав би радіти, але заболіло серце. Я був тренований на чудовиськ, але не на кохання. Торкнувся щоки і плеча, яких торкалася вона. Мені здалося, що я відчуваю запах, від якого мені паморочилося. Зітхнув. Сум, біль, неспокій. Мені наче запекло в серці. Стало нестерпно. Я підійшов, обшукав одного з убитих. Жодних документів. Ну і нехай. Забрав ніж і пішов із ним. Почув, що позаду наближається автомобіль. Побіг полем до того самого ярка, де зникла Біла вбивця. Сховався там, із кущів спостерігав, як приїхав мікроавтобус, із нього вискочили бійці з автоматами і в масках, почали роздивлятися трупи. Потім командир доповідав, що мене немає.

— Та звідки я знаю, куди він дівся? Так, усі ці товариші вбиті. Як убиті? Кулею в голову! У них тут не голови, а розчавлені помідори! Здається, зі снайперки били. Хто? Та звідки я знаю хто? — кричав командир.

Далі я слухати не став, пішов яром. Невдовзі вийшов на путівець, але тримався кущів і дерев, щоб не світитися. Кілька разів наді мною пролітали гвинтокрили, двічі поруч проїздили міліцейські машини. Я пройшов кілометрів десять, навмисно через потічки переходив, на випадок, якщо собак по сліду пустять. Потім вийшов на якийсь хутір. Десяток дворів, половина покинуті, заросли вже дурноклеником. Підійшов до одного з обжитих. Побачив на городі пасіку на півсотні вуликів. Постукав у ворота, натягнув рукава сорочки, щоб не видно було браслетів. Вийшов мужик років під шістдесят. Я спитав, чи немає в нього випити. Він здивовано подивився на мене.

— Ти хоч і побитий, але на п’яницю не схожий. Що трапилося?

— Дружина пішла, — збрехав я, бо не хотів розповідати, що трапилося насправді. — Налий, як є. Пече під серцем, уже несила терпіти. Залити треба, а то збожеволію. Будь ласка.

— Почекай.

Чоловік повернувся з літровою пластмасовою пляшкою і полотняною торбинкою.

— Тут сальце, хліб, цибуля. Закусиш. А це мій самогон, на меду роблю. Хороший продукт. — Віддав мені і пляшку, і торбинку.

— Дякую. Ось, візьми гроші. — Я хотів віддати все, що поназбирав у кишенях. Але чоловік відмовився.

— У мене дружина минулого року померла. Тридцять сім років разом прожили. Думав, що здохну. Тільки те й тримало, що спочатку дев’ять днів відбути, потім сорок. А потім потроху попускати почало. Буває, накотить, і тоді, хоч вий. Але якось живу. І ти живи. Перетерпи — і попускати почне.

— Може, вип’єш зі мною? — запропонував я.

— Ні. Не можна мені. Як вип’ю, ще гірше стає. Тверезим тримаюся, а п’яним таке пекло починається, що і в зашморг полізти можу. Тому не п’ю. — Мужик зітхнув.

— Дякую. Тримайтеся. — Потиснув йому руку і пішов.

Одразу сьорбнув із пляшки. Напій був міцний, затеплілося всередині й трохи легше стало. Ще сьорбнув — і вже не ножем по серцю різало, а кігтем дряпало. Пройшов кілька кілометрів, висьорбав півпляшки, потім побачив гайок. Зайшов, знайшов старий дуб, сів під ним і почав пити. Майже не закусував, бо не лежало серце до їжі. Наче полегшало, і став я плакати. Солодко й щиро. А потім заснув.

(Більше про Білу вбивцю можна дізнатися у книзі «Мама буде задоволена», романі «Ніч на восьме березня» та енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України». В енциклопедії можна прочитати і про Сологуба).

Розділ 11

Удар з-під землі

— Ось він! Ось! — Я прокинувся від чиїхось голосів. Побачив озброєних людей у формі. — Живий! Лежати!

Вони помітили мій рух, підскочили. Автоматів не наставляли. І це вже було добре.

— Ми знайшли його! Живий! Тільки пом’ятий трохи! Ні, ні, ми його не чіпали, яким знайшли, таким і є. Так, добре, займаємо оборону. — Боєць розмовляв із кимось телефоном, потім наказав своїм людям залягти й бути готовими до бою. Боєць подивився на мене. — Щось ти поганий вигляд маєш.

— Води! — попросив я. Самогон, може, і був добрий, але літр в одне рило, та ще й після сильних хвилювань, — це вже забагато. Мій організм отруївся і тепер жорстоко мстився. Боєць подав мені фляжку. Я жадібно припав до неї. Зробив кілька ковтків, а потім відчув, що все повертається горлянкою. Кинувся до кущів. Охоронці подумали, що це спроба втечі, схопили мене, а я трохи їх обблював. Було дуже погано. Кілька хвилин вивертав шлунок, здавалося, що ось-ось уже мають піти тельбухи й кров. Страшенно боліла голова. У ній