Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

висновку, що польська держава повинна задовольнити їхні прагнення настільки, наскільки це можливо. Зокрема, необхідно було суворо дотримуватись попередніх зобов'язань щодо розширення політичної автономії українців у Галичині. Загалом це вимагало би співпраці зі всіма меншинами, щоб визначити, як Польща може їм прислужитися, позбавивши в такий спосіб місцевих націоналістів аргументів, що могли бути використані проти польської держави. Тому хоча міжвоєнній Польщі й бракувало цілісної політики щодо своїх східних меншин, у ній, однак, були такі поляки, як Гедройць і волинський воєвода Генрик Юзевський, які присвятили себе розв'язанню цієї проблеми.

Як ми вже бачили, Друга світова війна загострила національні конфлікти на території міжвоєнної Польщі, уможлививши численні та криваві українсько-польські чистки. Наслідком війни стали масові депортації та втрата Польщею двох своїх найважливіших міст — Львова та Вільно. Під час війни Гедройць і далі цікавився східними питаннями, підтримуючи дружні зв'язки з представниками інших націй, в тому числі і з українськими націоналістами.

Під час війни він воював у складі армії Андерса, а після її закінчення перебрався до Парижа, де заснував Літературний інститут і часопис «Культура», який протягом 1947–1989 рр. був найвпливовішим польським еміграційним виданням. Цілком імовірно, що протягом цих чотирьох десятиліть Гедройць був також і найвпливовішим польським інтелектуалом, серед іншого й через те, що сприймав еміграцію досить незвично. Перебуваючи у Франції, він намагався впливати на політику в комуністичній Польщі, а не творити сурогатну Польщу за кордоном. Цим Гедройць відрізнявся від представників головної течії польської еміграції, які прагнули зберегти політичні інституції міжвоєнної Польщі в лондонському вигнанні. Ностальгуючи, більшість лондонських поляків не бачили жодних підстав критикувати старий порядок чи відмовлятись від територій, що відійшли до Радянського Союзу[483]. Гедройць же вірив, що нова незалежна Польща буде чимось відмінним від просто відродженої міжвоєнної держави та що підготовку до цього слід розпочати негайно. Він розумів, що Друга світова війна не розв'язала польського східного питання, і працював над платформою, на основі якої майбутня незалежна Польща могла б знайти нові рішення. Хоча сам Гедройць писав зрідка, його редакторське слово визначало спрямування східної політики «Культури»[484].

Згідно з часописом польські повоєнні східні кордони були східними межами майбутньої незалежної Польщі. Може, це й виглядає очевидним, але такий погляд був дуже суперечливим серед поляків і загалом незвичним для східноєвропейської еміграції. Ці кордони було вперше визначено у 1939 р. пактом Молотова-Ріббентропа й підтверджено у 1945 р. Ялтинською угодою, що їх поляки вважали найбільшими дипломатичними зрадами XX ст. Нововведенням Гедройця стало сприйняття цих територій не як втрачених польських земель, що відійшли до Радянського Союзу, а як спірних територій, які могли тепер знадобитись іншим народам, як і народу польському. Саме так «Культура» сприймала Львів з Вільнюсом — як складові радянської України та радянської Литви, а зрештою — як українське та литовське міста[485].

РЕАЛІЗМ І РОМАНТИЗМ

У 1973–1974 рр. найближчий колега Гедройця, Юліуш Мєрошевський (1906–1986), сформулював теоретичні підвалини великої східної стратегії майбутньої незалежної Польщі, першорядними завданнями якої залишались інтереси польської держави, а головною засадою також були ті самі ідеї, що повоєнні зміни кордонів не слід переглядати. Тривалий час Гедройць обстоював позицію, що оспорювати територіальний статус-кво — не в інтересах Польщі. Мєрошевський намагався показати, що для поляків було вигідніше зберегти наявні кордони. Він виступав за посилення литовського, білоруського й українського народів у межах відповідних радянських соціалістичних республік, зокрема, і на територіях, забраних від Польщі в 1945 р., а також переконував, що майбутня суверенна Польща повинна підтримати незалежність литовської, білоруської та української національних держав. Ця порада польській зовнішній політиці виходила з припущення, що після появи польської суверенної держави їй доведеться мати справу з незалежними східними сусідами. Мєрошевський був одним із небагатьох політиків, який точно передбачив подальший розвиток подій, коли писав про прийдешню весну народів XX ст. у Східній Європі і в Радянському Союзі[486].

Проте на початку 1970-х рр. все це виглядало трохи романтично. Радянський Союз залишався ядерною наддержавою, яку на початку холодної війни бачили її переможцем. Натомість Польща залишалась сателітом СРСР, останні антирадянські виступи в якій у 1968 та 1970 рр. було легко придушено комуністичною владою. Зрештою, Литва, Білорусь і Україна залишались республіками Радянського Союзу, а дисиденти в них — переслідуваною незначною меншістю. На згадуваних територіях перебували потужні радянські збройні сили. Проте, як досить чітко засвідчила доля Радянського Союзу, реалізм у міжнародних відносинах означає не лише стан речей на даний момент, а й передбачення напрямку змін у часі, розуміння можливого різноманіття обставин, а також усвідомлення того, що індивіди використовують держави, щоб залежно від ідеалів спрямувати події в той, а не інший бік. Реалізм як науковий підхід має бути прагматичним, але водночас (щоб уникнути парадоксів) спиратись на усвідомлення мети, що потребує прагматизму; мети, задля досягнення якої прагматичний підхід є головним засобом. Мети, що не є реалістичною сама собою, що її не можна вивести зі світу, яким той є насправді; мети, що має постати з індивідуального відчуття того, яким світ повинен бути. За відсутності ідеалів інтереси існувати не можуть.

Звідси випливає, що навіть ідеалістичні на перший погляд речі можуть водночас бути й реалістичними. Мєрошевський мав рацію щодо долі Радянського Союзу та щодо необхідності завбачливої польської східної політики. Саме завдяки чіткості мети та засобів його міркування про майбутні польські інтереси не потрапили в пастку обмежень старої польської дилеми між реалізмом та ідеалізмом. Він розглядав Литву, Білорусь і Україну не в світлі їх традиційного зв'язку із польським народом, а в контексті безпеки майбутньої польської держави. Уявляючи геополітичне становище цієї майбутньої Польщі, Мєрошевський передбачав загрози їй, по-перше, з боку незалежної Росії, а по-друге — з боку імперського польського націоналізму. Він побоювався, що конфлікт із Росією щодо України, Білорусі та Литви зміцнить радикальні течії і російського, і польського націоналізмів. Програма Мєрошевського була не виявом прихильності до литовців, білорусів і українців, а планом попередження територіальних конфліктів і переорієнтації російського та польського націоналізмів. Він звернув увагу на те, що створення Литовської, Білоруської та Української Радянських Соціалістичних Республік у межах Радянського Союзу заклало інтелектуальні передумови для подібної стратегії. Оскільки тепер Литва, Білорусь і Україна могли розглядатися як політичні одиниці, Мєрошевський вважав, що поляків можливо переконати в майбутній національній незалежності цих радянських республік. Хоча аналогія між Польщею та радянськими республіками була доволі умовною, її уможливлювала сама структура Радянського Союзу. Оскільки кордони ЛитРСР, БРСР і УРСР між собою, РРФСР і Польщею вже існували на картах, це давало можливість виступати за збереження наявних кордонів у майбутньому міжнародному устрої[487].

Визнавши центральну позицію Росії й розуміння устрою Радянського Союзу, він дійшов висновку, що країни, які Мєрошевський називав УЛБ, є наріжним каменем безпеки майбутньої незалежної Польщі. Якби незалежні українська, білоруська та литовська держави змогли забезпечити своє існування, то це звело би нанівець давнє польсько-російське протистояння. Відтак в інтересах Польщі було підтримувати існування цих держав. З огляду на це Мєрошевський стверджував, що