Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

За одним свистком річковий загін мав почати штурм дверей на схилі, а тоді хапати все, що може з них вийти. За двома свистками він мав проникнути у підземелля, щоб зітнутися з ворогом або долучитися до решти нападників. Загін біля кам’яниці повинен був діяти за цими сигналами у такий самий спосіб — на перший свисток увірватися досередини, а на другий — спуститися вниз через будь-який прохід, який вони зможуть знайти, і там приєднатися до головних бойових дій, які мали відбуватися у підземеллі. Третій, екстрений, сигнал з трьох свистків мав прикликати резервний загін з оборонних позицій; ці двадцятеро мали розділитися і зійти у катакомби з боку ферми і кам’яниці. У капітана Віпла була непорушна впевненість в існування катакомб, і він у своєму плані не передбачав жодних альтернативних дій. Він мав із собою дуже гучний свисток і не боявся, що загони можуть не почути чи неправильно зрозуміти сигнали. Звісно, резервний загін перебував майже за межами чутності свистка, тож до них необхідно буде послати вістового. Мозес Браун та Джон Картер пішли до річки разом із капітаном Гопкінзом, а президента Меннінґа та капітана Метьюсона відправили до кам’яниці. Доктор Бовен та Езра Віден залишилися у загоні капітана Віпла, який мав штурмувати ферму. Атака повинна була розпочатися, щойно від капітана Гопкінза до капітана Віпла прибуде вісник з повідомленням про готовність річкового загону. Тоді провідник подасть сигнал — один довгий свисток, і різні загони виступлять з трьох позицій. Близько першої ночі з ферми Феннерів вийшли три підрозділи: один — щоб охороняти причал, другий — щоб знайти двері на схилі в долині річки, і третій — аби розділитися і напасти на будівлі Кервенової ферми.

Елеазар Сміт, який був у річковому загоні, занотував у своєму щоденнику, що їхній перехід минув без пригод і що вони довго чекали на зворі біля бухти; лише одного разу тишу перервав далекий звук, що нагадував свисток, вдруге — почулися якісь завивання упереміш з гарчанням, а тоді з того самого боку пролунав вибух. Трохи пізніше одному чоловікові здалося, що він почув віддалені постріли, а за деякий час сам Сміт вловив пульсацію титанічних, громоподібних слів із небес. Удосвіта прибіг посланець, весь виснажений, із палаючими очима, від якого смерділо чимось огидним, і сказав усьому загону тихо розійтися по домівках і більше ніколи не говорити та навіть не згадувати про події тієї ночі і про того, хто називався Джозефом Кервеном. У вигляді та поведінці того посланця було щось таке, що переконало їх краще за його слова. Хоча він і був з багатьма знайомий і всі його знали як доброго моряка, та відтоді з ним відбулася якась загадкова зміна, яка назавжди відмежувала його від людей. Так само було й з іншими давніми товаришами, які пройшли через усе те жахіття. Переміна, що з ними сталася, була дивовижною і незбагненною. Вони побачили, почули чи відчули щось таке, чого не варто знати людині, і не могли цього забути. Вони ніколи не розповідали про це, бо навіть для найпоширенішого з людських інстинктів існують межі жахливого. І від того єдиного посланця увесь загін на березі перейнявся якимсь безіменним страхом, який запечатав їм уста. Вони дуже мало розповідали про це, а з усього гурту, що зоряної ночі вирушив з таверни «Золотий Лев», Елеазар Сміт був єдиним, чий щоденник зберігся.

Проте у листуванні Феннерів Чарльз Ворд віднайшов іще одне джерело, яке пролило трохи світла на цю історію. Воно зберігалося у Нью-Лондоні, де, як він дізнався, жила інша гілка цієї родини. Феннери, з дому яких було добре видно лиховісну ферму, стали свідками того, як чоловіки Провіденса вирушали на облаву; вони добре чули розлючений гавкіт Кервенових собак, за яким пролунав перший сигнал до атаки. Тоді з кам’яниці палахнуло яскраве світло, а за мить, після короткого другого свистка, що закликав до вторгнення, почулося віддалене бахкання мушкетів, а за ним жахливе гарчання, яке автор листа Люк Феннер записав літерами «Уааааррррр — Раааррр». Проте цей крик насправді був настільки моторошним, що жоден запис його не може передати, і автор згадує, що його мати знепритомніла, почувши його. Пізніше він повторився, але вже не так гучно, а за ним пролунали глухі постріли і гучний вибух з боку річки. Десь за годину після того всі пси почали скажено валувати, а потім задвигтіла земля, так що свічники аж підстрибували на каміні. Люк Феннер зауважив сильний запах сірки, а його батько стверджував, що чув третій екстрений свисток, хоча інші його й не розчули. Знову пролунали приглушені постріли, а тоді глибокий крик — не такий пронизливий, але ще лютіший за попередній. Це був ніби огидний гортанний кашель чи булькання, яке навіть не було схоже на крик, а лише віддалено нагадувало його радше своєю протяжністю і враженням від нього, аніж самим звучанням.

Потім на тому місці, де стояла ферма Кервена, щось спалахнуло і почулися відчайдушні й перелякані крики чоловіків. Вистрілили мушкети, і палаюче щось упало на землю. Тоді з’явилося ще одне вогненне щось, а за ним пролунав людський вереск. Феннер писав, що він навіть зміг розчути кілька слів із того нестямного крику: «Всемогутній, захисти свого агнця!» Ще раз гримнули постріли, і друга палаюча фігура теж упала. Після того десь на три чверті години запала тиша, а потім Артур Феннер, Люків брат, вигукнув, що він бачить вдалині «червоний туман», який підіймається в небо від проклятої ферми. Ніхто, крім хлопчика, не міг би цього підтвердити, та Люк відзначив дивний збіг, бо саме тієї миті троє їхніх котів у кімнаті настовбурчили шерсть.

Через п’ять хвилин подув холодний вітер, який приніс такий нестерпний сморід, що лише свіжий морський бриз зміг завадити почути його загонові біля річки чи тим, хто ще не спав у Потаксеті. Феннерам цей сморід був абсолютно незнайомий, і він викликав якийсь чіпкий, безформний страх, який впивався в душу більше, аніж той, що людина відчуває біля могили чи склепу. Тоді пролунав лиховісний голос, який ніколи не зміг забути жоден бідолашний, що його почув. Він прогримів з небес, ніби провісник загибелі, і від його відлуння дрижали шибки у вікнах. Він був низький і музикальний, ніби гудіння органа, і лиховісний, як заборонені книги Арабів. Ніхто з людей не міг би зрозуміти, що він сказав, бо він говорив незрозумілою мовою, та ось як спробував записати ці демонічні наспіви Люк Феннер: «DEESMEES — JESHET — BONEDOSEFEDUVEMA — ENITEMOSS». До 1919 року жодна жива душа не подумала пов’язати цей грубий запис з якими-небудь людськими знаннями, та Чарльз Ворд аж зблід, коли упізнав те, що Мірандола з дрожем назвав найвищим і найжахливішим із заклинань у чорній магії.

На цей зловісний поклик із ферми Кервена відповів,