Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

поза сумнівом, хор людських голосів, після чого до першого смороду домішався ще один, так само нестерпний. Тоді пролунав лемент, відмінний від попередніх криків, і продовжився завиванням, яке то наростало, то стихало. Іноді можливо було навіть розібрати слова, хоч їх і не зрозумів жоден слухач, а одного разу це виття переросло у диявольський істеричний регіт. Раптом почувся крик — крик повного, абсолютного жаху і божевілля, який вирвався з людських горлянок і лунав гучно й чітко, незважаючи на те, що йшов з глибокого підземелля, де мали бути ті люди. Опісля все навколо оповили темрява і тиша. Клуби їдкого диму здіймалися й затуляли зірки, хоча не було видно жодного полум’я, і, як виявилося наступного дня, на фермі Кервена не була пошкоджена жодна будівля.

Перед світанком двоє наляканих посланців, чий одяг відгонив тим позаземним смородом, постукали у двері Феннерів і попрохали барильце рому, за яке вони добре заплатили. Один із них повідомив родині, що проблему з Кервеном вирішено і що їм ніколи не можна згадувати про події тієї ночі. І хай яким зухвалим здавався цей наказ, та щось у вигляді того чоловіка, який його віддав, пригасило будь-яке обурення і надало йому моторошної владності; тож лише ці таємні листи Люка Феннера, які він наказував своєму родичеві в Коннектикуті знищити, залишилися єдиним доказом того, що він побачив і почув. Непослух цього родича, завдяки якому, зрештою, ці листи вціліли, вберіг цю історію від такого бажаного всіма забуття. Чарльз Ворд міг додати ще одну деталь, про яку він дізнався після довгих розпитувань мешканців Потаксета про їхні родинні перекази. Старий Чарльз Слокум із того села розповів, що колись його дід пам’ятав дивні чутки про обвуглене й скалічене тіло, яке знайшли на полях через тиждень після того, як оголосили про смерть Джозефа Кервена. А ширилися розмови через те, що спотворене тіло, наскільки можна було його роздивитися, не було ні достоту людським, ні схожим на жодну тварину, про яку читали чи яку бачили мешканці Потаксета.

6

Жодного чоловіка, який брав участь у тій жахливій облаві, неможливо було змусити сказати бодай слово про неї, тож уся плутана інформація була зібрана по шматочках лише від тих, хто не був учасником на фінальних подіях біля ферми. Є щось вражаюче у тій ретельності, з якою учасники рейду знищували кожну літеру, що хоч трохи натякала на ту нічну виправу. Загинуло вісім моряків, і хоч їхні тіла й не передали родинам, ті задовольнилися повідомленням про те, що трапилася сутичка із митниками. Ту саму причину називали і для пояснення численних поранень, які обробляв і перев’язував виключно доктор Джейбз Бовен, що брав участь в облаві. Найважче було пояснити дивний запах, яким просякли всі учасники тих подій. Про цей запах ще довго ходили розмови. Із очільників найважче були поранені капітан Віпл та Мозес Браун. Їхні дружини описували в листах, які вони були спантеличені, коли чоловіки нічого не розповіли і заборонили навіть торкатися до своїх пов’язок. Учасники рейду вельми постаріли у психологічному сенсі, стали відчуженими і дивакуватими. На щастя, всі вони були чоловіками діяльними, простими й дуже побожними, бо якби вони могли глибше осмислити те, що сталося, і були інтелектуально розвиненішими, вони б неодмінно занедужали. Найдужче цей випадок вплинув на президента Меннінґа, та навіть він зумів перебороти похмурі спогади, притлумлюючи їх молитвами. Кожен із цих очільників зіграв у майбутньому велику роль — і це, мабуть, на краще. Більш ніж за рік після того капітан Віпл очолив групу повстанців, які підпалили королівське судно Ґаспі, і в цьому вчинку можна помітити його бажання витіснити з пам’яті жахливі картини минулого.

Вдові Джозефа Кервена доставили запечатану олив’яну труну незвичної форми, яку, очевидно, знайшли прямо на фермі, де вона зберігалася на випадок потреби, і сказали, що там лежить тіло її чоловіка. Як їй пояснили, його було вбито під час сутички з митниками, деталі якої не можна розголошувати. Окрім того разу, ніхто більше й словом не прохопився про смерть Джозефа Кервена, тож у Чарльза Ворда був лише один натяк, на основі якого він розбудував свою теорію. Це була тоненька ниточка — підкреслений тремтячою рукою уривок із конфіскованого листа Джедедаї Орна до Кервена, який частково переписав собі Езра Віден. Копія зберігалася у нащадків Сміта, і нам залишається лише гадати, чи передав Віден її своєму товаришеві, коли все закінчилося, як безмовне пояснення тих аномалій, свідками яких вони стали, чи, що вірогідніше, вона опинилася у Сміта ще раніше і він власноруч підкреслив цей уривок, завдяки інтуїції чи розпитуванням роблячи висновки із того, що йому вдалося дізнатися від Відена. Підкреслений уривок такий:

«Я закликаю тебе знову, не визивай Нічого, що ти не можеш контролювати; під Тим я маю на гадці Що-небудь, котре може визвати когось проти тебе, так що твої Наймогучіші Прилади можуть не зарадити. Проси Меншого, інакше Великий може не забажати дати Відповідь, і в Його владу потрапиш не лише ти».

У світлі цього уривку, роздумуючи про те, яких страхітливих помічників у разі небезпеки міг прикликати цей чоловік, Чарльз Ворд замислився, чи насправді Джозефа Кервена убив хтось із громадян Провіденса.

Очільники облави активно долучалися до свідомого вилучення кожної згадки про померлого із життя й анналів Провіденса. Спершу вони не мали на меті робити це так ретельно, і тримали вдову, її батька й дитину в невіданні стосовно справжніх обставин смерті Кервена; та капітан Тіллінґаст був чоловіком тямовитим і невдовзі дізнався достатньо, аби вжахнутися, тож почав вимагати, аби донька повернула собі дівоче прізвище, наказав спалити бібліотеку і всі Кервенові папери і навіть збити напис із надгробка на могилі Джозефа Кервена. Він добре знав капітана Віпла і, мабуть, витягнув із цього бравого моряка більше свідчень про кінець того лиховісного чаклуна, аніж будь-хто інший.

Відтоді суворо заборонили згадувати про Кервена і навіть знищили про нього записи у міських архівах та старих примірниках часопису Gazette. За духом це нагадувало десятилітнє замовчування імені Оскара Вайлда після його ганьби[121], а за масштабом — долю, що спіткала Короля Руназару в книжці Лорда Дансені[122], якого боги вирішили не лише знищити, а й стерти всю земну пам’ять про нього.

Пані Тіллінґаст, яка після 1772 року стала називатися вдова Кервена, продала будинок у завулку Олні й оселилася разом з батьком на Павер-лейн, де й жила аж до смерті 1817 року. Ферма в Потаксеті, яку оминала всяка жива душа, залишилася напризволяще і, здавалося, розвалилася за лічені роки. До 1780 року залишилися лише кам’яні й цегляні споруди, але до 1800-го навіть вони геть розсипалися. Ніхто не наважувався продиратися крізь кущі на пагорбі понад річкою у пошуках прихованих дверей, і ніхто не намагався відтворити ті обставини, за яких Джозеф Кервен помер від викликаних ним самим жахіть.

Тільки час від часу уважні слухачі помічали, як дебелий старий капітан Віпл бурмоче про себе: «Будь він проклятий… як уже верещав, то