Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

— Геть пересохло в роті. Ти хоч уявляєш, яка я старезна?

— Гм... — Чарлі вирішив, що правильної відповіді не існувало. — Ні.

— Сто штири роки.

— Дивовижно. І ви в такій чудовій формі. Тобто, це вкрай неймовірно...

— Заткнися, Товстуне Чарлі.

— Вибачте.

— І не вибачайсі так, ніби пес, який напаскудив на кухні, а потім його вишпетили. Підніми голову. Дивися на світ прямо. Второпав?

— Так. Вибачте. Тобто... Так.

— Хочуть відвезти мене до шпиталю, — зітхнула пані Данвідді. — Я їм кажу, мовляв, як вам буде сто штири, то і ви заслужите вмерти у власнім ліжку. Я в цім ліжку дітей зачинала, я в цім ліжку їх народжувала, і хай мене грім поб'є, якщо я вмирати піду деінде. І ще одне... — вона замовкла, заплющила очі і глибоко, повільно вдихнула. Щойно Товстун Чарлі запідозрив, що вона просто заснула, стара розплющила очі і продовжила: — Товстуне Чарлі, як тебе хтось спитає, чи ти хтів би жити сто штири роки, кажи, що ні. Все болить. Усе. Мені болить навіть у місцях, невідомих тим мудрагелям-лікарям.

— Я матиму це на увазі.

— Не грубіянь.

Товстун Чарлі втупився у стареньку жіночку в білому дерев'яному ліжку.

— Мені вибачитися? — перепитав він.

Пані Данвідді винувато дивилась кудись убік:

— Я заподіяла тобі лихо. Колись давно я заподіяла тобі лихо.

— Я знаю.

Може, пані Данвідді і лежала на смертному одрі, але досі здатна була послати Чарлі погляд, який змусив би дитину віком до п'яти років втекти у сльозах до мами:

— Що значить «я знаю»?

— Здогадався. Може, не про все, але багато про що. Я не дурень.

Пані Данвідді хвильку холодно порозглядала його крізь товстелезні скельця окулярів. Тоді сказала:

— Ні. Не дурень. Це правда, — вона простягнула покручену руку. — Дай мені ще води. Отак, краще, — а тоді сьорбнула воду, вмочуючи в неї маленького темно-рожевого язика. — Добре, жи ти приїхав нині. Завтра тут буде повна хата онуків і правнуків з планами, і кожне буде переконувати мене їхати вмирати в лікарню, і всі будуть переді мною вимахуватись, щоб я їм усяке позалишала. Вони мене не знають. Я пережила своїх дітей. Всіх до одного.

— Ви нічого не скажете про лихо, яке колись мені заподіяли?

— Не треба було розбивати мою садову кулю.

— Звісно, не треба було.

Він пам'ятав той випадок, так, як пригадуються всі речі з дитинства: трохи спогад, а трохи спогад про спогад. Він пішов за тенісним м'ячиком у двір пані Данвідді, а там у якості експерименту підняв дзеркальну кулю, подивитись на своє величезне і викривлене відображення. Він відчув, як куля розлетілась мощеною каменем доріжкою, побачив, як вона розсипалась на тисячу маленьких скляних друзочок. Пам'ятав сильні старечі пальці, що вхопили його за вухо і витягли з двору до будинку...

— Ви прогнали Павука, правда?

Її щелепа рухалась, як у механічного бульдога:

— Я його вигнала, так. Я не хотіла, щоб усе вийшло так. У старі часи всі знали троха чарів. У нас не було всіх тих ваших дівіді, і мобілок, і мікрохвильових печей теж, але ми однако багато всякого знали. Я хтіла тя провчити. А то ти був такий самовпевнений, халамидник і гострий на язик. То я і витягнула з тебе Павука, щоб тебе провчити.

Товстун Чарлі почув слова, але докупи вони не складались.

— Витягли його з мене?

— Я вирвала його з тебе. Всю шкодливість. Всю злостивість. Всю облудність. Усяке таке, — стара зітхнула. — Я помилилась. Мені ж ніхто не сказав, що якщо почарувати довкола тих, у кому є кров твого татка, все роздуєсі. Все стане більшим, — вона ковтнула ще води. — Твоя матінка ніколи в то не вірила. Так, направду. Але той Павук — він гірший за тебе. Твій тато нич ніколи про це не казав, поки я малого не прогнала. А потім тільки сказав, що навіть якщо цього не поправиш, ти не припиниш бути його сином.

Він хотів із нею посперечатись, сказати, що все це якась маячня, що Павук ніколи не міг бути його частиною, не більше, ніж він сам, Товстун Чарлі, міг бути частиною моря або темряви. Натомість він спитав:

— Де пір'їна?

— Про яку пір'їну ти кажеш?

— Коли я повернувся з того місця, місця зі скелями і печерами, у мене в руках було перо. Що ви з ним зробили?

— Не пам'ятаю. Я стара жінка. Мені сто штири роки.

— Де перо? — наполіг Товстун Чарлі.

— Я забула.

— Скажіть мені, будь ласка.

— У мене його нема.

— А в кого воно?

— В Калліанни.

— У пані Гіґґлер?

— Інші дві — просто дівчиська, — повідомила Чарлі стара, довірливо до нього нахилившись. — Вертихвістки.

— Перш ніж приїхати, я телефонував пані Гіґґлер. І зупинявся біля її будинку перед тим, як їхати на цвинтар. Пані Бастамонте каже, що вона поїхала геть.

Пані Данвідді повільно похитувалась у ліжку з боку на бік, ніби заколисувала сама себе. Тоді сказала:

— Я ще недовго буду тут. Перестала їсти тверде, як ти останній раз поїхав. Все. Теперка тіко вода. Деякі жінки казали, шо люблять твого татка, але я його знала ще раніше. Як я була молода і гарна, він водив мене на танці. Піде, забере мене і крутить навколо себе. Вже тоді він був старий, але знав, як зробити, щоб дівча чулося особливим. Ти не чуєшся... — вона замовкла, щоб ковтнути ще води. Її руки тремтіли. Товстун Чарлі забрав у неї порожню склянку. — Сто і штири... Крім тих днів, коли в мене бували перейми, я ніколи не лежала засвітла в ліжку. А тепер мені гаплик.

— Я впевнений, що ви доживете до ста п'яти, — напружено відказав Товстун Чарлі.

— Не смій такого говорити! — вона виглядала стривожено. — Не смій! Твоя сім'я вже і так принесла купу неприємностей. Не смій тут робити так, щоб усяке ставалося.

— Я не такий, як мій тато, — відказав Товстун Чарлі.— Я не маю чарів. Весь той спадок дістався Павукові, пам'ятаєте?

Здавалось, вона його не слухає:

— Коли ми ходили на танці,